Читати книгу - "Азазель"

Повернувши в Камергерський, студент насвистувати перестав і закрокував так прудко, що Ераст Петрович змушений був трохи відстати — інакше занадто підозріло усе б виглядало. На щастя, не доходячи до модного дамського салону Дарзанса, «об'єкт» уповільнив крок, а незабаром і зовсім зупинився. Фандорін перейшов на протилежний бік і зайняв пост біля булочної, звідки линув духмяний аромат здоби.

Хвилин п'ятнадцять, а то й усі двадцять Ахтирцев, виявляючи все більш помітну нервозність, походжав біля фігурних дубових дверей, куди раз у раз входили заклопотані дами і звідки розсильні виносили ошатні пакунки й коробки. Уздовж тротуару чекали декілька екіпажів, деякі навіть із гербами на лакованих дверцятах. О сімнадцятій хвилині на третю (Ераст Петрович помітив на вітринному годиннику) студент стрепенувся й кинувся до стрункої дами у вуалетці, яка вийшла з магазину. Зняв кашкета, почав щось говорити, розмахуючи руками. Фандорін з нудьгуючим виглядом перетнув бруківку — мало що, може, йому також закортіло до Дарзанса заглянути.

— Зараз мені не до вас, — почув він дзвінкий голос дами, одягненої за найостаннішою паризькою модою, в ліловому муаровому платті з шлейфом. — Потім. О восьмій годині приїздіть, як завжди, там усе й вирішиться.

Не дивлячись більше на збудженого Ахтирцева, вона попрямувала до двомісного фаетона з відкритим верхом.

— Але ж Амаліє! Амаліє Казимирівно, дозвольте! — крикнув їй услід студент. — Я певним чином розраховував на приватну розмову!

— Потім, потім! — кинула дама. — Зараз я поспішаю!

Легкий вітерець відхилив із її лиця невагому вуалетку, і Ераст Петрович остовпів. Ці нічні імлисті очі, цей єгипетський овал, цей примхливий вигин губ він уже бачив, а таке обличчя, раз побачивши, не забудеш ніколи. Ось вона, таємнича А. Б., що не веліла нещасному Кокоріну відрікатись од кохання! Справа, здається, набувала зовсім іншого значення й забарвлення.

Ахтирцев пригнічено застиг на тротуарі, некрасиво втягнувши голову в плечі (сутулий, безперечно сутулий, переконався Ераст Петрович), а тим часом фаетон поволі віз єгипетську царицю в бік Петровки. Треба було щось вирішувати, і Фандорін, розміркувавши, що студент усе одно тепер нікуди не дінеться, махнув на нього рукою — побіг уперед, на розі Великої Дмитрівки вишикувався ряд візницьких дрожок.

— Поліція, — шепнув він сонному ванькові в картузі й ватному каптані. — Швидко за тим екіпажем! Ворушись же! Та не бійся, отримаєш сповна.

Ванько набрав бадьорого вигляду, з перебільшеною ретельністю підкотив рукави, смикнув за віжки та ще й гаркнув, і чубара конячка дзвінко зацокала копитами по бруківці.

На розі Рождественки впоперек вулиці вліз ломовик, навантажений дошками, та так і перегородив усю проїжджу частину. Ераст Петрович у надзвичайному хвилюванні підхопився й навіть став навшпиньки, дивлячись услід фаетону, що встиг проскочити. Добре хоч, зумів розгледіти, як той повертає на Велику Луб'янку.

Нічого, Бог милостивий, наздогнали фаетон біля самої Сретенки, і вчасно — той пірнув у вузький горбатий провулок. Колеса застрибали по вибоях. Фандорін побачив, що фаетон зупиняється, і штовхнув кучера в спину — мовляв, паняй далі, не видавай. Сам навмисно відвернувся вбік, але краєм ока бачив, як біля охайного кам'яного особнячка лілову даму, кланяючись, зустрічає якийсь ліврейний чималого зросту. За рогом Ераст Петрович відпустив візника й поволі, ніби прогулюючись, закрокував у зворотному напрямку. Ось і особнячок — тепер можна було роздивитися його як слід: мезонін із зеленим дахом, на вікнах гардини, парадний ґанок із козирком. Мідної таблички на дверях щось не видно.

Зате на лавці біля стіни сидів-нудьгував двірник у фартусі та м'ятому картузі. До нього Ераст Петрович і попрямував.

— А скажи-но, братику, — почав він з ходу, добуваючи з кишені казенного двогривеника. — Чий це будинок?

— Відомо чий, — туманно відповів двірник, із цікавістю слідкуючи за пальцями Фандоріна.

— Тримай ось. Що за дама допіру приїхала?

Прийнявши монету, двірник статечно відповів:

— Дім генеральші Маслової, тільки вони тут не мешкають, квартирантам здають. А приїхала пані Біжецька, Амалія Казимирівна.

— Хто така? — насів Ераст Петрович. — Чи давно живе? Чи багато народу буває?

Двірник дивився на нього мовчки, поплямкуючи губами. В мозку в нього відбувалась якась незрозуміла робота.

— Ти ось що, пане, — сказав він, підводячись, і несподівано чіпко взяв Фандоріна за рукав. — Ти постривай-но.

Він підтяг Ераста Петровича, що опирався, до ґанку і смикнув за язик бронзового дзвоника.

— Ти що?! — жахнувся сищик, даремно намагаючись вирватись. — Та я тебе… Та ти знаєш, з ким…?!

Двері відчинились, і на порозі виник ліврейний здоровило з величезними пісочними бакенбардами і голеним підборіддям — зразу видно, не місцевої породи.

— Так що ходять тута, про Амалію Казимирівну питають, — солодкавим голосом доніс підлий двірник. — І гроші пропонували. Я не взяв. Ось я, Джоне Карличу, й подумав…

Дворецький (а це неодмінно був дворецький, раз уже англієць) зміряв арештованого байдужим поглядом невеликих колючих очей, мовчки дав юді срібного полтинника і відступився з дороги.

— Та тут, власне, цілковите непорозуміння! — все не міг опам'ятатися Фандорін. — It's ridiculous! A complete misunderstanding![6] — перейшов він на англійську.

— Ні таки, ви пожалуйте, пожалуйте, — гудів ззаду двірник і, для вірності взявши Фандоріна ще й за другий рукав, проштовхнув усередину.

Ераст Петрович опинився в доволі широкому передпокої, якраз напроти ведмежого чучела зі срібною тацею — візитні картки класти. Скляні очиці кудлатого звіра дивилися на осоромленого реєстратора без усякого співчуття.

— Хто? Навіштшо? — коротко, із сильним акцентом запитав дворецький, цілковито ігноруючи вельми пристойну англійську Фандоріна.

Ераст Петрович мовчав, ні в якому разі не бажаючи розкривати своє інкогніто.

— What's the matter, John?[7] — пролунав уже знайомий Фандоріну дзвінкий голос. На застелених килимом сходах, які, мабуть, вели до мезоніну, стояла господиня, що встигла вже зняти капелюшка й вуаль.

— А-а, юний брюнет, — насмішкувато промовила вона, звертаючись до Фандоріна, що пожирав її поглядом. — Я вас. Іще в Камергерському запримітила. Хіба можна так на незнайомих дам витріщатися? Спритний, нічого не скажеш. Вистежив! Студент чи так, ледащо?

— Фандорін, Ераст Петрович, — відрекомендувався він, не знаючи, як продовжувати, та Клеопатра, здається, витлумачила його появу по-своєму.

— Сміливих люблю, — всміхнулася вона. — Особливо якщо такі гарненькі. А от стежити некрасиво. Якщо моя особа вас настільки цікавить, приїздіть увечері — до мене хто тільки й не їздить. Там ви цілком зможете задовольнити свою цікавість. Та одягніть фрак, у мене поводження вільне, але мужчини, хто не військовий, неодмінно у фраках — такий закон.

* * *

До вечора Ераст Петрович був у всеозброєнні. Щоправда, батьків фрак виявився зашироким у плечах, але славна Аграфена Кіндратівна, губернська секретарка, в якої Фандорін