Читати книгу - "Азазель"

При цих її словах Ераст Петрович зашарівся і скоса поглянув на Лізоньку, але та, мабуть, давно звикла до своєрідної вимови своєї дуеньї й дивилася так само довірливо й променисто.

— А чи було в нього пенсне? Можливо, не на носі, а стриміло з кишені? На шовковій стрічці? — сипав питаннями Фандорін. — І чи не здалося вам, що він сутулий? Та ще ось що. Я знаю, що він був у сюртуці, але чи не видавало що-небудь у його вигляді студента — приміром, формені брюки? Не примітили?

— Я зафжди фсе примітила, — з гідністю відповіла німкеня. — Брюки були панталони ф клітку з дорогої шерсті. Пенсне не було зофсім. Зутулий теж ні. У того пана була хороша постафа. — Вона замислилась і несподівано перепитала: — Зутулий, пенсне і штудент? Чому фи так зказали?

— А що? — насторожився Ераст Петрович.

— Дифно. Там буф один пан. Зутулий штудент ф пенсне.

— Як?! Де?! — ахнув Фандорін.

— Я бачила такого пана… jenseits… по той бік паркану, на фулиці. Фін стояф і на нас дифифся. Я ще думала, що зараз пан штудент буде нам помагати проганяти цей жахлифий чолофік. І фін буф дуже зутулий. Я це побачила потім, коли той пан уже зебе убиф. Штудент пофернуфся і шфидко-шфидко пішоф. І я побачила, який фін зутулий. Це буфає, коли діти ф дитинстфі не фчать правильно зидіти. Правильно зидіти дуже фажлифо. Мої фихофанки зафжди зидять правильно. Погляньте на фрейлейн баронесу. Бачите, як фона тримає спинку? Дуже красифо!

Ось тут Єлизавета Олександрівна почервоніла, та так мило, що Фандорін на мить утратив нитку розмови, хоча повідомлення дівиці Пфуль, безсумнівно, мало виняткове значення.

Розділ четвертий,

У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗГУБНУ СИЛУ КРАСИ

Наступного дня об 11-й ранку Ераст Петрович, благословенний начальником і навіть наділений трьома рублями на екстраординарні витрати, прибув до жовтого корпусу університету на Моховій. Завдання було нескладним, але вимагало певного везіння: розшукати сутулого, не видного з себе і почасти прищавого студента в пенсне на шовковій стрічці. Цілком вірогідно, що цей підозрілий пан навчавсь аж ніяк не на Моховій, а у Вищому технічному училищі, в Лісовій академії або й зовсім у якім-небудь Межовім інституті, одначе Ксаверій Феофілактович (що дивився на свого юного помічника з деяким не позбавленим радості здивуванням) був цілковито згодним із припущенням Фандоріна — певніше за все «зутулий», як і покійний Кокорін, навчався в університеті й дуже можливо, що на тому ж самому юридичному факультеті.

У партикулярному одязі Ераст Петрович стрімголов злетів стертими чавунними сходами парадного, обминув бородатого служителя в зеленій лівреї й вибрав зручну позицію в напівкруглій амбразурі вікна, звідки чудово проглядався й вестибюль з гардеробом, і двір, і навіть входи в обидва крила. Уперше з того часу, як помер батько й життя молодика звернуло з прямого та ясного шляху, дивився Ераст Петрович на священні жовті стіни університету без сердечної туги про те, що могло здійснитись, але не здійснилося. Ще невідомо, яке існування більш захоплююче і корисніше для суспільства — студентське зубріння чи суворе життя розшукного агента, що веде важливу й небезпечну справу. (Гаразд, хай і не небезпечну, та все ж надзвичайно відповідальну й таємничу.)

Приблизно кожен четвертий із студентів, які потрапляли в поле зору уважного спостерігача, носив пенсне, причому багато хто саме на шовковій стрічці. Приблизно кожен п'ятий мав на фізіономії деяку кількість прищів. Вистачало й сутулих. Одначе зійтися в одній особі всі три прикмети ніяк не бажали.

О другій годині зголоднілий Фандорін дістав із кишені сандвіч із ковбасою і підкріпився, не покидаючи поста. На той час у Ераста Петровича встигли встановитися цілком приязні стосунки з бородатим служителем, який звелів називати його Митричем і встиг дати молодику декілька якнайцінніших порад із приводу вступу в «нівірситет». Фандорін, що відрекомендувався балакучому дідугану провінціалом, який мріє про заповітні ґудзики з університетським гербом, уже подумував, чи не змінити версію й не розпитати Митрича навпростець про «зутулого» і прищавого, коли бородатий у черговий раз заметушився, зірвав з голови кашкета й відчинив двері. Цю процедуру Митрич проробляв, коли повз нього проходив якийсь із професорів чи заможних студентів, за що час від часу отримував то копійку, а то й п'ятака. Ераст Петрович оглянувся й побачив, що до виходу прямує якийсь студент, котрий щойно взяв у гардеробі розкішного оксамитового плаща із застібками у вигляді левиних лап. На носі у франта поблискувало пенсне, на лобі рожевів розсип прищиків. Фандорін так і напружинився, намагаючись розгледіти, що там у студента з поставою, та клята пелерина плаща і піднятий комір заважали поставити діагноз.

— Приємного вечора, Миколо Степановичу. Чи не накажете візника? — вклонився служитель.

— Шо, Митричу, дощ перестав? — тонким голосом запитав прищавий. — Ну тоді пройдуся, засидівся. — І двома пальцями в білій рукавичці впустив у підставлену долоню монетку.

— Хто такий? — шепнув Ераст Петрович, напружено вдивляючись у спину франта. Ніби сутулиться?

— Ахтирцев Микола Степанович. Найперший багач, князівської породи, — шанобливо повідомив Митрич. — Щоразу не менше золотого кидає.

Фандоріна в жар кинуло. Ахтирцев! Чи не той це, що в заповіті душоприказником указаний!

Митрич кланявся черговому викладачеві, довговолосому магістру фізики, а коли оглянувся, його чекав сюрприз: чемний провінціал наче крізь землю провалився.

Чорний оксамитовий плащ було видно здалеку, і Фандорін наздогнав підозрюваного відразу, але окликнути не наважився: що, власне, він може цьому Ахтирцеву заявити? Ну, припустимо, впізнають його і прикажчик Кукін, і дівиця Пфуль (тут Ераст Петрович тяжко зітхнув, знову, вже вкотре, згадавши Лізоньку). То й що з того? Чи не ліпше, згідно з наукою великого Фуше, неперевершеного корифея розшуку, встановити за об'єктом стеження?

Сказано — зроблено. Тим паче що слідкувати виявилося зовсім неважко: Ахтирцев непоспіхом, прогулянковим кроком ішов у бік Тверської, не оглядаючись, лише час від часу проводжав поглядом чепурних модисток. Декілька разів Ераст Петрович, осмілівши, підбирався зовсім близько й навіть чув, як студент безтурботно насвистує арію Сміта з «Пертської красуні». Схоже, самогубець, що не відбувся (якщо це був він), перебував у радісному настрої. Біля тютюнової крамниці Корфа студент зупинився й довго розглядав на вітрині коробки з сигарами, одначе всередину не зайшов. У Фандоріна почало складатися переконання, що «об'єкт» тягне час до призначеної години. Переконання це зміцніло, коли Ахтирцев дістав золотого годинника, клацнув кришкою і, дещо прискоривши крок, подався вгору тротуаром, перейшовши до виконання більш рішучого