Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Ні. Не думав.

* * *

Королю-Рибалці знову пощастило, бо на вечерю були копчені палії. Риба була настільки смачною, що вранішній досвід забувся. Кондвірамурс знову об’їлася.

* * *

Палії гикнулися Кондвірамурс. «Час спати», — думала вона, удруге ловлячи себе на тому, що перегортає сторінки книжки машинально, не сприймаючи змісту. Час на сон.

Вона позіхнула, відклала книжку. Розкидала подушки, змінюючи їх положення з читального на рекреаційне. Закляттям погасила лампу. Кімната миттєво потонула в непроникній і густій, наче меляса, темряві. Важкі велюрові штори були щільно запнуті: адептка давно вже зрозуміла, що в темряві снити краще. «Що ж вибрати? — подумала вона, потягуючись і крутячись на простирадлі. — Іти в онейродальну стихію чи спробувати заякоритися?»

Незважаючи на гордовиті запевнення, снячі не пам’ятали навіть половини своїх віщих снів, їхня значна частина залишалася в пам’яті онейроманток як мішанина картинок, змінних кольорів і форм, ніби калейдоскоп, дитяча забавка із дзеркалець та скелець. Ще півбіди, якщо картинки ті були позбавлені якогось ладу й складу та навіть ілюзії значення, тоді можна було спокійно знехтувати ними та піти собі далі. За правилом, не пам’ятаю — значить і пам’ятати було не варто. У жаргоні снячих такі сни звалися «змилками».

Справою гіршою та такою, що навіть викликала легке відчуття сорому, були «мари» — сни, з яких снячі запам’ятовували лише фрагменти, винятково шматки значень, сни, від яких на ранок залишалося тільки неясне відчуття отриманого сигналу. Якщо «мари» повторювалися, можна було бути впевненим, що йшлося про сон зі значною онейродальною вартістю. Тоді сняча через зосередження та автосугестію намагалася змусити себе до нового, цього разу докладного сновидіння конкретної «мари». Найкращі результати давала метода примушення до нового сну відразу після пробудження — звалося то «зачепленням». Якщо сон не вдавалося зачепити, залишалася спроба повторного викликання цього сонного видіння під час одного з наступних сеансів із застосуванням концентрації та медитації, що передували засинанню. Таке програмування сновидінь мало назву «заякоритися».

Після дванадцяти проведених на острові ночей Кондвірамурс мала вже три списки, три комплекти снів. Був список тих, що можна було зараховувати до успіхів — список «мар», які сняча вдало «зачепила» або «заякорила». До таких належали сни про бунт на острові Танедд і про подорож відьмака та його дружини крізь заметіль на перевалі Мальхойр, розм’яклими від весінніх дощів шляхами в долині Суддут. Був — у тому адептка не признавалася Німуе — і список поразок, снів, що, незважаючи на зусилля, лишалися загадкою. І був список робочий — список снів, які чекали своєї черги.

І був один сон, дивний, але дуже приємний, який повертався шматками та фрагментами, невловимими звуками й шовковистим дотиком.

Милий, ласкавий сон.

«Добре, — подумала Кондвірамурс, заплющуючи очі. — Хай буде так».

* * *

— Здається, я знаю, чим займався відьмак, зимуючи в Туссані.

— Прошу, прошу. — Німуе глянула над окулярами й оправленим у шкіру грімуаром, який гортала. — Ти все ж щось виснила?

— Звичайно! — хвалькувато сказала Кондвірамурс. — Виснила! Відьмака Ґеральта й жінку з коротким чорним волоссям і зеленими очима. Не знаю, хто то міг би бути. Може, ота княгиня, про яку пише в спогадах Любисток?

— Ти, мабуть, читала неуважно, — трохи охолодила її чародійка. — Любисток описує княгиню Анарієтту досить докладно, а інші джерела підтверджують, що волосся вона мала — цитую — «каштанового кольору, лискуче, насправді до золотого ореолу подібне».

— Тоді це не вона, — погодилася адептка. — Моя жінка була чорною. Як вугілля, якщо казати правду. А сон був… Гммм… Цікавий.

— Уважно слухаю.

— Вони розмовляли. Але це була незвичайна розмова.

— А що ж у ній було незвичайного?

— Більшу частину часу вона тримала ноги на його плечах.

* * *

— Скажи мені, Ґеральте, ти віриш у кохання з першого погляду?

— А ти?

— Вірю.

— Тоді я вже знаю, що нас поєднало. Бо протилежності притягуються.

— Не будь цинічним.

— Чому? Цинізм начебто доводить інтелектуальність.

— Неправда. Цинізм за всієї своєї псевдоінтелектуальної оправи відразливо нещирий. Я не виношу жодної нещирості. І якщо вже ми про те… Скажи мені, відьмаче, що ти кохаєш у мені понад усе?

— Оце.

— З цинізму ти впадаєш у тривіальність і банальність. Спробуй іще раз.

— Більш за все я кохаю в тобі твій розум, твою інтелектуальність і твою духовну глибину. Твою незалежність і свободу, твою…

— Не розумію, звідки в тобі стільки сарказму?

— Це був не сарказм, це був жарт.

— Не терплю таких жартів. Особливо тих, що не на часі. Усьому, мій дорогенький, свій час, і година своя кожній справі під небом. Є час мовчати й час мовити, час плакати й час сміятися, час засівати і час втикати, перепрошую, збирати, час жартувати й час плакати…

— Час обіймати й час ухилятися від обіймів?

— Ну, не сприймай те настільки дослівно! Вважатимемо краще, що тепер настав час для компліментів. Кохатися без компліментів здається мені фізіологією, а фізіологія пласка. Тож говори компліменти!

— Ніхто від Яруги до Буйни не має такого красивого задка, як ти.

— Ото ти невдаха! Тепер прирівняв мене до якихось варварських північних річок. Не кажучи взагалі про якість метафори, не можна було сказати «від Альби до Вельди»? Або «від Альби до Сансретур»?

— Я в житті ніколи не був на Альбі. Намагаюся уникати суджень, коли вони не підтримувані досвідом.

— Ох! Насправді? Тож здогадуюся, що задків — бо ж мова все ж була про них — ти бачив та пережив достатньо, аби змогти про те судити? Га, біловолосий? Скільки ж то жінок було в тебе до мене? Га? Я поставила тобі запитання, відьмаче! Ні-ні, облиш, лапи геть, таким чином ти від відповіді не відкараскаєшся. Скільки жінок ти мав до мене?

— Жодної. Ти моя перша.

— Нарешті!

* * *

Німуе досить довго вдивлялася в картину, на якій було зображено десятьох жінок, що сиділи навколо столу в слабкому світлі chiaroscuro.

— Шкода, — сказала нарешті, — що ми не знаємо, як вони насправді виглядали.

— Великі майстрині? — пирхнула Кондвірамурс. — Але ж повно їхніх портретів! У самій лише Аретузі…

— Кажу ж: насправді, — відрізала Німуе. — Я не про улесливі подобизни, намальовані на підставі інших улесливих подобизн. Не забувай, був час, коли нищили портрети чародійок. І самих чародійок. А потім був час пропаганди, коли майстриням доводилося вже й виглядом своїм викликати повагу, подив і набожний ляк. З того часу беруть початок усі ті «Зібрання Ложі», «Клятви» та «Конвенти», полотна