Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

й малюнки із зображенням столу, а за ним — десятьох чарівних, неймовірно красивих жінок. А справжніх, автентичних портретів немає. Окрім двох винятків. Автентичним є портрет Маргарити Ло-Антіль, що висить в Аретузі на острові Танедд і який тільки дивом уцілів у пожежі. Автентичним є портрет Шеали де Танкарвіль в Енсенаді в Лан Ексетері.

— А намальований ельфами портрет Франчески Фіндабайр, що висить у Венґерберзькій пінакотеці?

— Фальшивка. Коли відчинили Двері й ельфи відійшли, то забрали із собою або ж знищили всі твори мистецтва, не залишивши жодної картини. Ми не знаємо, чи Маргаритка з Долин і насправді була такою чарівною, як про неї мовили. Ми взагалі не знаємо, як виглядала Іда Емен. А через те, що в Нільфгарді зображення чародійок нищили надто пильно й старанно, то ми жодного уявлення не маємо про справжній вигляд Ассіре вар Анагід і Фрінгілли Віго.

— Утім, приймімо й домовмося, — зітхнула Кондвірамурс, — що всі вони виглядали саме так, як на їхніх пізніших портретах. Достойними, владними, добрими й мудрими, передбачливими, праведними й шляхетними. І чарівними, обезвладнююче чарівними… Приймімо те. Тоді якось легше жити.

* * *

Денні заняття на Ініс Вітре набули рис трохи нудної рутини. Аналіз снів Кондвірамурс, який починався ще за сніданком, зазвичай тривав аж до полудня. Час між полуднем та обідом адептка проводила на прогулянках, але й ті швидко стали рутинними й нудними. Та й не дивина. Протягом години острів можна було б обійти двічі, надивившись при тому на такі захопливі речі, як граніт, карликова сосна, щебінь, галька, вода та чайки.

По обіді, після довгої сієсти, починалися дискусії, перегляд книжок, сувоїв та манускриптів, оглядання картин, малюнків та мап. І довгі, до ночі, диспути про співвідношення легенди та правди…

А потім були ночі й сни. Різні сни. Целібат давався взнаки. Замість загадок відьмачої легенди Кондвірамурс снився Король-Рибалка в найрізноманітніших ситуаціях, від геть нееротичних до екстремально еротичних. У сні геть нееротичному Король-Рибалка волочив її на мотузці за човном. Веслував повільно й сонно, тож вона занурювалася в озеро, тонула, захлиналася, до того ж не давав їй нормально існувати величезний страх: відчувала вона, як від дна озера відривається й пливе до поверхні щось жахливе, щось, що хоче поглинути принаду, яка тягнулася за човном, тобто її. Це щось ось-ось уже мало її схопити, коли Король-Рибалка напирав на весла, відтягуючи її за межі щелеп невидимого хижака. Вона, принада, захлиналася водою й тоді прокидалася.

У сні недвозначно еротичному вона стояла на колінах на дні хисткого човна, перевісившись за борт, а Король-Рибалка тримав її за потилицю й трахав з ентузіазмом, буркочучи при тому, гарчачи та спльовуючи. Окрім фізичної приємності, Кондвірамурс відчувала жах, що скручував її нутрощі: що буде, якщо Німуе їх помітить? Раптом у воді озера вона бачила нечітке, грізне обличчя малої чародійки… і просиналася, залита потом.

Тоді вставала, відчиняла вікно, захлиналася нічним повітрям, місячним сяйвом, туманом, що надходив від озера.

І снила далі.

* * *

Вежа Ініс Вітре мала терасу, зіперту на колони й підвішену над озером. Спочатку Кондвірамурс не звертала уваги на ті обставини, але врешті почала задумуватися. Тераса була дивною, бо абсолютно недоступною. З жодного з відомих їй приміщень вежі не можна було на ту терасу вийти.

Розуміючи, що садиба чародійки не могла обійтися без таких-от секретних аномалій, Кондвірамурс запитань не ставила. Навіть тоді, коли, прогулюючись берегом озера, бачила Німуе, яка споглядала її з тієї тераси. Недоступної, як виходило, винятково для некомпетентних і профанів.

Трохи зла, що її вважають за профанку, вона образилася й стала удавати, що нічого не сталося. Але досить швидко таємниця роз’яснилася.

Було це після того, як відвідала її серія снів, викликана акварелями Вільми Вессели. Мабуть, захоплена тим фрагментом легенди, малярка присвячувала всі свої твори Цірі у Вежі Ластівки.

— Маю дивні сни після тих картин, — поскаржилася адептка наступного ранку. — Сню… картини. Одні й ті само картини. Не ситуації, не сцени, а картини. Цірі на верхівці вежі… Нерухома картина.

— І нічого більше? Жодних відчуттів, окрім зорових?

Німуе, зрозуміло, знала, що така здібна сняча, як Кондвірамурс, снить усіма відчуттями: сприймає сни не тільки зором, як більшість людей, а й слухом, дотиком, нюхом і навіть смаком.

— Нічого, — покрутила головою Кондвірамурс. — Тільки…

— Ну-ну?

— Думка. Наполеглива думка. Що над тим озером, у тій вежі, я зовсім не володарка, а в’язень.

— Ходімо зі мною.

Як і здогадувалася Кондвірамурс, доступ до тераси був можливим лише з приватних кімнат чародійки, чистеньких, педантично прибраних, у яких пахло сандаловим деревом, миррою, лавандою й нафталіном. Треба було скористатися малими секретними дверцятами й спіральними сходами, що вели вниз. І тоді ти опинявся там, куди й треба було потрапити.

Кімната, на відміну від інших, не мала на стінах панелей або шпалер, була вона просто побіленою, а завдяки тому — дуже світлою. Навіть іще світлішою, бо було тут велике тристулкове вікно, скоріше, навіть скляні двері, які вели прямо на терасу, що нависала над озером.

Єдиними меблями в кімнаті були два крісла, гігантське дзеркало в овальній рамі з червоного дерева та різновид стійки з поперечним горизонтальним плечем, з якого звисав гобелен. У гобелені було якихось п’ять на сім футів, і сягав він фестонами підлоги.

Сам гобелен зображав скелясту прірву над гірським озером. Замок, утоплений у її схил, який, здавалося, був частиною скелястої стіни. Замок, який Кондвірамурс добре знала. З численних ілюстрацій.

— Цитадель Вільгефорца, місце ув’язнення Йеннефер. Місце, у якому легенда скінчилася.

— Правильно, — погодилася удавано байдуже Німуе. — Там скінчилася легенда, принаймні у відомих її версіях. Ми саме ті версії й знаємо, тому думаємо, що відоме нам і закінчення. Цірі втекла до Вежі Ластівки, де, як ти то з’ясувала, була вона в’язнем. Коли зрозуміла, що вони хочуть їй зробити, утекла. Легенда дає багато версій тієї втечі…

— Мені, — втрутилася Кондвірамурс, — найбільше подобається ота, із киданням за спину предметами. Гребінцем, яблуком і хусткою. Але…

— Кондвірамурс.

— Вибачаюся.

— Версій утечі, як я говорила, існує багато. Але й надалі не зовсім зрозуміло, яким чином Цірі з Вежі Ластівки дісталася прямо до замку Вільгефорца. Ти не можеш виснити Вежу Ластівки. Спробуй виснити замок. Придивися уважно до того гобелена… Ти мене слухаєш?

— Це дзеркало… Воно магічне, правильно?

— Ні. Я видавлюю перед ним прищі.

— Вибачаюся.

— Це Дзеркало Гартманна, — пояснила Німуе, побачивши зморщений ніс та ображену міну адептки. — Якщо хочеш, можеш зазирнути. Але прошу: будь обережна.

— Чи то правда, — запитала Кондвірамурс тремтячим від