Читати книгу - "Пульт Ґвенді"

Ґвенді, згадавши свій сон про Френкі Стоуна, раптом хоче піти додому, зачинити двері кімнати і залізти під ковдру.

14

За день до запланованого походу на шкільний бал з Волтером Діном Ґвенді встає з ліжка піз­но і бачить, що вночі після особливо сильної весняної зливи підвал затопило.

— Там мокро, ніби хтось перднув з підливою, і смердить не гірше, — каже їй містер Пітерсон. — Ти точно хочеш спуститися?

Ґвенді киває, намагаючись приховати свою щораз більшу паніку.

— Треба забрати книжки й деякий одяг, який я лишила на прання.

Містер Пітерсон знизує плечима й повертає погляд до маленького телевізора на кухонній стійці.

— Тільки зніми взуття, як заходитимеш. І ще тобі, мабуть, знадобиться рятувальний жилет.

Поки він не передумав, Ґвенді квапиться вниз підвальними сходами і по щиколотки забрідає в каламутну сіру воду. Раніше цього ранку містеру Пітерсону вдалось прочистити дренажний насос, і Ґвенді чує, як той пихкає в дальньому кутку, проте на нього чекає довгий день. За мокрою лінією, яка залишилась на кам’яних стінах підвалу, вона може сказати, що рівень води спав щонайбільше на якісь два дюйми.

Вона чалапає до протилежного кінця підвалу, де заховано пульт, і відштовхує старе бюро. Стає на коліно в кутку, опускає руки в мутну воду, не бачачи їх, і витягує камінь.

Її пальці торкаються до мокрого брезенту. Вона дістає зі схованки просяклу торбину, відкладає вбік, тоді підіймає камінь і засовує назад у стіну так, щоб, коли відкачається вода, батько нічого не помітив.

Знову простягає руку вбік, щоб узяти брезентову торбину з пультом і монетами, та її десь нема.

Вона молотить руками під водою, відчайдушно силуючись намацати торбину, та ніде не може знайти її. Перед її зором пливуть чорні цятки, зненацька паморочиться в голові. Вона розуміє, що забула дихати, тож відкриває рот і робить великий ковток смердючого, зацвілого підвального повітря. Її погляд і розум негайно починають прояснятися.

Ґвенді робить ще один вдих, щоб заспокоїтись, і знову опускає руки в брудну воду, цього разу шукаючи з іншого боку. Її пальці відразу ж натикаються на брезентову торбину. Вона зводиться на ноги і, ніби важкоатлет, який робить присідання зі штангою, підіймає важку торбу до талії і чалапає через підвал до полиць біля пральної машини й сушарки. Хапає кілька сухих рушників з горішньої полиці й робить, що може, аби загорнути брезентову торбину.

— Ти там нормально? — гукає батько згори. Вона чує кроки на стелі над собою. — Потрібна допомога? Може, дати акваланг і ласти?

— Ні, ні, — каже Ґвенді, поспішаючи переконатися, що торба надійно прихована. Її серце стукотить у грудях, ніби механічний молот. — Зараз уже піднімаюся.

— Як скажеш.

Вона знову прислухається до приглушених батькових кроків — він іде геть. Хвала Богу.

Укотре хапає торбу і волочить її по затопленій підлозі наскільки їй дозволяють втомлені ноги, стогнучи під вагою пульта і срібних монет.

Щойно опинившись у безпеці своєї кімнати, вона замикає за собою двері й розгортає брезентову торбину. Пульт видається неушкодженим, але ж як дізнатися напевне? Вона тягне важіль з лівого боку пульта, і після бездиханної миті, коли вона вже точно була впевнена, що пульт зламався, беззвучно виїжджає маленька підставка, на якій лежить шоколадна мавпочка розміром з желейку. Дівчина притьмом запихає шоколадку до рота, і цей пишний смак знову відносить її. Вона заплющує очі, поки шоколад тане в неї на язиці.

Торбина подерлася в кількох місцях, і її треба замінити, та це не турбує Ґвенді. Вона роззирається кімнатою і зупиняє погляд на дні своєї шафи, де безладною купою скинуті коробки з-під взуття. Сьогодні батьки зовсім не заморочуються її шафою.

Зі здоровенної картонної коробки вона дістає пару старих чобіт і шпурляє їх у протилежний бік шафи. Обережно поміщає пульт всередину і додає купку срібних монет. Щойно кришка щільно закрила коробку, вона штовхає її — зараз та заважка, щоб піднімати, картон точно порветься — у тінь у самому кінці шафи. Зробивши це, вона звалює інші коробки на неї і перед нею.

Ґвенді встає на ноги, відступає й оцінює свою роботу. Переконавшись, що зробила достатньо, піднімає мокру брезентову торбину і прямує на кухню, щоб викинути її та поснідати мюслями.

Решту дня вона тиняється домом, дивлячись телевізор і проглядаючи підручник з історії. Кожні півгодини з хвостиком — загалом більше дюжини разів — вона встає з дивану, іде коридором і застромлює голову до кімнати, аби переконатися, що пульт на місці.

Шкільний бал відбувається наступного дня, і вона розуміє, що їй доводиться примушувати себе вдягти рожеву сукню, нафарбуватися і вийти з дому.

«І це тепер моє життя? — думає вона, заходячи до спортзалу касл-рокської старшої школи. — Той пульт — моє життя?»

15

ВИСТАВКА МОНЕТ І МАРОК

КУПУЙТЕ! * ПРОДАВАЙТЕ! * ТОРГУЙТЕ!

Касл-рокська СВІВ[23] — субота, 20 травня

9:00 — 14:00

Продаються напої!

Продаж срібних монет не входить у плани Ґвенді, аж поки вона не помічає рекламну листівку, приклеєну до вітрини касл-рокського дайнеру. Після цього вона здатна думати лише про те. Так, правда, вона вже якось їздила до нумізматичної крамниці, але та поїздка мала радше дослідницький характер. Зараз, однак, усе змінилося. Після закінчення школи Ґвенді хоче вступити в котрийсь з університетів Ліги плюща,[24] а навчання там коштує недешево. Вона планує подаватися на гранти й стипендії, а зі своїми оцінками впевнена, що таки отримає щось, та чи того достатньо? Напевно, ні. Точно ні.

А от у чому взагалі немає сумнівів — це срібні долари Моргана 1891 року, звалені в коробці в дальньому кутку її шафи. За останнім підрахунком, їх більше сотні.

Погортавши в аптеці журнал «КОЙНейдж», Ґвенді дізнається, що установлена ціна на Моргани не стабільна; їхня вартість щораз зростає. Згідно з журналом, інфляція і неспокій у світі піднімають ринок золотих і срібних монет. Її першою думкою було продати достатньо монет (може, у Портленді, вірогідніше — у Бостоні), щоб заплатити за коледж і придумати, як пояснити такий несподіваний куш лише коли це буде конче необхідно. Мабуть, скаже, що знайшла. Важко повірити, але й важко спростувати. (Найретельніші плани шістнадцятирічних рідко коли бувають обдумані).

Реклама виставки монет і марок наштовхує Ґвенді на ще одну ідею. Кращу.

План полягає в тому, щоб узяти два срібні долари — цього достатньо, щоб промацати ґрунт, — і цими вихідними зрання поїхати на велосипеді в СВІВ, аби побачити, що вона отримає за них. Якщо вони продадуться, ще й за справжні гроші, — от тоді вона й дізнається напевне.

16

Першим, що помічає Ґвенді, увійшовши до СВІВ о десятій п’ятнадцять суботнього ранку, — це істинний розмір того місця. Ззовні таким просторим воно не виглядало й приблизно. Столи торговців розставлені довгим закритим прямокутником. Продавці, здебільшого чоловіки, стоять усередині прямокутника. Покупці, котрих уже зібралося більше двох-трьох дюжин, кружляють навколо столів з недовірливими поглядами і тремтячими пальцями. Здається, якоїсь особливої структури розстановки немає: тут продають монети, там торгують марками, а дехто з перекупників має і те, й інше. У кількох трапляються навіть рідкісні спортивні та сигаретні картки, розкладені віялом уздовж столів. Вона приголом­шена, побачивши підписану