Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

вишів. Досі цей злочин часто приписують воякам батальйону «Нахтіґаль». Проте вони з усією певністю, всупереч поширеній думці, не відповідають за ту страту — хоча, одразу ж додамо, що, ймовірно, саме члени ОУН-М спорядили німців проскрипційним списком. Професори були ліквідовані німецькою айнзацгрупою, в чому Кароліні Лянцкоронській зізнався винуватець того злочину гауптштурмфюрер Крюґер. Згодом та ж група СС вимордувала польських учителів середніх шкіл у Кремінці та Станіславі.

Це не означає, що в 1941 році поляки не гинули від рук українських націоналістів. Тоді сталися убивства кількасот осіб польського походження, вчинені членами ОУН або новоствореної української міліції. В самому Львові були замордовані близько ста польських студентів — їх, мабуть, розстріляла українська поліція (можливо, то була помста за дії Львівських Орлят у 1918 році). Усе це провіщало драконівську владу ОУН над поляками. Відомі нині плани уряду Стецька, схоже, свідчать, що польське населення, принаймні частково, мали намір насильно асимілювати натомість інтелігенцію, за німецьким зразком, винищити. В інструкції ОУН-Б на перші дні «державного життя» про поляків читаємо:

Винищування в боротьбі, зокрема тих, що боронитимуть режиму: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлюємо продукування інтелігенції, себто доступ до шкіл і т.д. Наприклад, так званих польських селян треба асимілювати, усвідомлюючи з місця їм, тим більше в цей гарячий, повний фанатизму час, що вони українці, тільки латинського обряду, насильно асимільовані. [Польських — Ґ. М.] проводирів нищити[40].

Однак, улітку 1941 року ще гіршою, ніж доля поляків, була доля євреїв. Після початку німецько-радянської війни теренами, окупованими Вермахтом, прокотилася хвиля погромів. Хоча надихали їх німці, однак безпосередніми виконавцями стало місцеве населення: в Литві — литовці, на Білосточчині (наприклад, у Єдвабному) — поляки, на Волині та у Східній Галичині — переважно українці. З німецьких рапортів випливає, що «українське населення показало [...] варту схвалення активність щодо євреїв»[41]. Хвилю гніву породило розкриття масових злочинів, учинених у в’язницях радянським режимом. Повсюди провину за них покладали на місцеве єврейське населення. Німці спритно намагалися маніпулювати цими почуттями. В Добромилі українці підпалили синагогу, а в Самборі вбили п’ятдесят осіб. У Львові розлючений натовп загнав до тюрми близько тисячі євреїв, знущаючись над ними та чинячи самосуд. Євреїв змушували голіруч проводити ексгумацію, обмивати розкладені тіла покійників, а потім вмиватися у використаній для того воді. Водночас їх лупцювали, обкладали прокльонами та усіляко ображали. Робота тривала від світанку до смеркання, і нікому не давали ні їсти, ні пити. Частими були вбивства. У львівському погромі, ймовірно, брали участь вояки батальйону «Нахтіґаль», але не як організований підрозділ.

Наступна хвиля антиєврейських репресій у Львові трапилася 25–27 липня 1941 року, коли було організовано так звані Дні Петлюри (керівник УНР Симон Петлюра загинув 25 травня 1926 року від рук єврея). Погром розпочався близько п’ятої ранку. Бойовики вривалися до єврейських помешкань, виганяли з них людей, били й грабували. Тоді були вбиті близько півтора тисячі осіб. У спогадах рабина Давида Кагане читаємо:

Навіть сьогодні я не міг би сказати, хто організував ці «дні», або, якщо бути точним, у кого народилася ця ідея. Чи то ґестапо підказало «блискучу ідею» українській поліції, чи то українці самі прийшли до неї як до акта помсти за смерть Петлюри? [...] За кров Петлюри можна було помститися тільки кров’ю. І саме це й сталося[42].

Роль ОУН-Б у цих подіях не цілком зрозуміла. Відсутні докази того, що погроми організувало керівництво ОУН, але в антиєврейських виступах брала участь створювана бандерівцями українська поліція, підтримана людністю. Не можна, отож, виключити, що насильство проти євреїв стало прямим наслідком втілення в життя процитованого вище наказу Климіва, котрий оголосив застосування колективної відповідальності. Безсумнівно, ОУН-Б виключала асиміляцію євреїв й у своїй пропаганді підсилювала антисемітські настрої. В інструкції якогось «Левка» (неідентифікована особа), ймовірно, місцевого провідника ОУН, опублікованій 1 серпня 1941 року, в пункті 9 читаємо: «Не вільно з жидами вітатися і подавати їм руку», а в пункті 10: «Не вільно продавати жидам і полякам їжі; належить бойкотувати тих, хто не дотримується цього розпорядження; членів організації належить карати»[43]. Не менш промовистим є перебіг бандерівської Ради сеньйорів 19 липня 1941 року, на якій обговорювалося, якою має бути національна політика уряду Ярослава Стецька. Присутні тепло висловлювалися про німецьку політику супроти євреїв. Лунали пропозиції, щоб український уряд домагався виселення євреїв з України. Як альтернатива розглядався варіант переселення єврейського населення до ґетто або окремих невеликих міст, скажімо, Бердичева. Один із провідних бандерівських діячів Степан Ленкавський відстоював «індивідуальне трактування» деяких осіб єврейського походження — наприклад, цінованих українською громадою фахівців і тих, хто був хрещений та пов’язаний родинними узами з українцями («чверть- і півкрови жидів»). Він також заявив: «Відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення»[44]. Незалежно від того, чи йшлося про фізичну ліквідацію, чи радше про вигнання, це висловлювання звучить страхітливо.

Між тим, вирішувалася доля уряду Стецька. 3 липня 1941 року німці зустрілися в Кракові з делегацією ОУН-Б, звинувативши українців у неузгодженості дій і вимагаючи скасування проголошеного Акта про незалежність. Коли Бандера і Стецько відмовилися, німці на початку липня посадили їх у Берліні під домашній арешт, а згодом відправили до концентраційного табору Заксенгаузен.

16 липня 1941 року Гітлер прийняв остаточне рішення стосовно долі України. Він відкинув пропозицію про створення Української держави в будь-якій формі та включив Східну Галичину до Генерального губернаторства. Землі до річки Південний Буг були передані Румунії, а з решти теренів, у тому числі й Волині, утворено Райхскомісаріат Україна (далі — РКУ). 1 серпня 1941 року було офіційно повідомлено про включення Східної Галичини до Генерального губернаторства, що українці сприйняли за приєднання до Польщі. 5 вересня того ж року німці провели масові арешти членів ОУН-Б. Сотні осіб потрапили спершу до в’язниць, а відтак до концентраційних таборів. В Аушвіці опинилися й там загинули двоє рідних братів Бандери.

Новини про німецькі репресії та територіальні рішення стали відомі й батальйонам «Нахтіґаль» і «Роланд». «Нахтіґаль» 7 липня 1941 року покинув Львів і через Золочів й Тернопіль дістався до Вінниці (дорогою влаштувавши принаймні один єврейський погром). Німецькі рішення призвели до кризи в обох підрозділах. Тому їх зняли з фронту, перевели до Франкфурта-на-Одері та переформували в 201-й поліцейський батальйон. 1 грудня 1941 року вояки підписали річний контракт на подальшу службу під командуванням німців.

Репресії торкнулися також мельниківців. Тим часом,