Читати книгу - "Син Нептуна, Рік Рірдан"

Персі кліпнув очима.

— Діти напівбогів?

— А чому тебе це дивує?

Персі не знав відповіді. Останні декілька тижнів він тільки й думав про те, як би йому вижити. Можливість прожити достатньо довго, щоб стати дорослим і мати власних дітей, здавалась нездійсненною мрією.

— Ці нащадки...

— Ага.

— Вони мають здібності, як у напівбогів? — запитав Персі.

— Іноді. А іноді ні. Але їх можна навчити. Усі найкращі римські генерали та імператори стверджували, що походять від богів. І здебільшого вони говорили правду. А табірний авгур, до якого ми йдемо, Октавіан — нащадок Аполлона. Він має дар пророкування, начебто.

— Начебто?

Хейзел зробила кислу міну.

— Сам побачиш.

Такі новини не дуже радували, усе ж таки доля Персі була в руках цього Октавіана.

— А ваші дивізії... когорти, чи як їх там... вас поділяють залежно від того, якого бога ви діти?

Хейзел витріщилась на нього.

— Що за жахлива вигадка! Ні, це офіцери вирішують, куди назначити новобранця. Якщо б нас ділили за батьками, когорти були б нерівними. Я взагалі залишилася б одна.

Персі стало сумно, наче він і сам опинявся в подібній ситуації.

— Чому? Яке в тебе походження? — поцікавився він.

Перш ніж Хейзел встигла відповісти, хтось позаду крикнув:

— Стривайте!

До них біг привид з круглим, наче м’яч, животом і тогою, настільки довгою, що чоловік весь час через неї перечіплявся. Він наздогнав їх і почав хапати ротом повітря, від чого його пурпурова аура почала сильно мерехтіти.

— Це він? — задихаючись, вимовив привид. — Сподіваюсь, новенький у П’ятій когорті?

— Вітеллію, — сказала Хейзел, — ми, як би це сказати, поспішаємо.

Привид насупив брови і походжав навколо Персі, розглядаючи його, як потримане авто.

— Не знаю, — пробурчав він. — Нам у когорту потрібні лише найкращі. У нього всі зуби на місці? Уміє битись? Прибирає стайні?

— Так, так і ні, — відповів Персі. — Хто ви такий?

— Персі, це Вітеллій. — Вираз обличчя Хейзел говорив: просто потурай йому. — Він один з наших ларів. Зацікавлений у новобранцях.

На веранді поблизу інші привиди сміялися, споглядаючи, як Вітеллій поважно закрокував туди-сюди, чіпляючись за тогу і підтягуючи пояс із мечем.

— Так, — промовив Вітеллій, — за часи Цезаря — Юлія Цезаря, щоб ти розумів — із хлопцями з П’ятої когорти не жартували! Дванадцятий легіон Фульміната — гордість Риму! А тепер що? Ганьба! На що ми перетворились? Поглянь он на Хейзел з її спатою. Обурлива зброя для римського легіонера — вона для кінноти! А ти, хлопче, смердиш, як грецька клоака[11]. Ти що не миєшся?

— Зайнятий був — з горгонами бився, — відповів Персі.

— Вітеллію, — втрутилась Хейзел, — мені треба відвести Персі до авгура, перш ніж він зможе вступити до когорти. Чому б тобі не провідати Френка? Він зараз в арсеналі перевіряє зброю. Ти ж знаєш, як він цінує твою допомогу.

Пишні пурпурові брови привида різко здійнялись.

— Марсе всемогутній! Вони дозволили пробатіо перевіряти зброю? Лихо всім нам!

Вітеллій помчався вниз вулицею, зупиняючись кожні декілька футів, аби підняти меч або поправити тогу.

— Чу-у-у-дово, — промовив Персі.

— Вибач, — сказала Хейзел. — Вітеллій дивакуватий, але є одним з найстаріших ларів. Він тут аж із часів заснування легіону.

— Він назвав легіон... Фульмінатою?

— Озброєний блискавкою, — переклала Хейзел. — Наше гасло. Дванадцятий легіон існував від самого заснування Римської імперії. Коли Рим пав, багато легіонів просто зникли. А ми пішли у підпілля та діяли за таємним наказом самого Юпітера: виживати, набирати напівбогів та їхніх дітей, продовжувати спадщину Риму. З тих ще часів ми цим і займаємося, пересуваючись туди, де римський вплив найсильніший. Останні декілька століть ми мешкаємо в Америці.

Якою б нісенітницею не здавалася ця розповідь, але Персі було нескладно в неї повірити. Чесно кажучи, вона навіть здавалася знайомою, наче він завжди її знав.

— Отже, ти у П’ятій когорті, — припустив хлопець. — І вона, певно, не найбільш популярна?

Хейзел посміхнулась.

— Еге ж. Вступила у вересні минулого року.

— Це... лише за кілька тижнів до зникнення того хлопця, Джейсона?

Персі зрозумів, що влучив у вразливе місце. Хейзел опустила очі. Вона мовчала настільки довго, що часу б вистачило порахувати всі камінці бруківки.

— Ходімо, — зрештою промовила дівчина. — Покажу тобі мій улюблений краєвид.

Вони зупинились за головною брамою. Табір знаходився на найвищий точці долини, тож їм було видно майже все.

Дорога вела до ріки і там розходилася. Один шлях ішов на південь, через міст до пагорба з храмами. Інший — на північ, до міста, що було зменшеною копією Стародавнього Риму. На відміну від військового табору місто виглядало яскравим та безладним — будівлі тулились одна до одної бозна-як. Навіть звідси Персі було видно, як на площі збираються люди, на ринку кружляють покупці, а в парках батьки граються зі своїми дітьми.

— У вас тут родинами мешкають? — запитав він.

— У місті — так, — відповіла Хейзел. — Коли тебе приймають у легіон, ти служиш десять років. Після цього можна піти у відставку, коли заманеться. Більшість напівбогів вирушають у світ смертних. Але для декого там досить небезпечно. Ця долина — притулок для таких. Можна піти до коледжу в місті, одружитися, мати дітей, відійти від справ, коли станеш старий. Це єдине безпечне місце для таких, як ми. Тому багато ветеранів і знаходять свою домівку там, під заступництвом легіону.

Дорослі напівбоги. Напівбоги, які можуть жити без страху, одружитися, створити сім’ю... Персі важко було в це повірити. Занадто гарно, щоб бути правдою.

— А якщо на долину нападуть?

Хейзел насупилася.

— Ми захищені. У нас чарівні кордони. Хоча зараз наша сила не така, як раніше. Останнім часом чудовиська нападають дедалі частіше. Те, що ти сказав про горгон, що вони не вмирають... ми теж це помітили, стосовно інших чудовиськ.

— Ви знаєте, чому так відбувається?

Хейзел відвела погляд. Персі зрозумів, що вона щось приховує — щось таке, про що їй не можна розповідати.

— Це... це важко пояснити, — промовила вона. — Мій брат каже, що Смерть не...

Її перервав слон.

Хтось позаду заволав:

— Дорогу!

Хейзел відтягнула