Читати книгу - "Син Нептуна, Рік Рірдан"

Слон прогуркотів далі дорогою та повернув на північ, у напрямку великого поля, на якому будувались якісь укріплення.

Персі виплюнув пил із рота.

— Що це?...

— Слон, — пояснила Хейзел.

— Так, я вмію читати. Чому у вас слон у куленепробивному жилеті?

— Увечері військове навчання. Це Ганнібал. Він засмучується, коли його не беруть із собою.

— О! Дійсно, цього допускати не можна.

Хейзел розсміялась. Важко було повірити, що лише мить тому вона була такою сумною. «Що Хейзел збиралася сказати? — думав Персі. — У неї є брат. Однак вона ж говорила що залишилась би одна, якби таборян ділили за божественими батьками».

Персі було не під силу її розкусити. Дівчина здавалась приємною і товариською, розважливою як на ту, якій не більше тринадцяти років. Та водночас здавалося, що вона тримає на душі якусь сумну таємницю, наче відчуває провину за щось.

Хейзел вказала рукою на південь. За рікою, над Священним пагорбом, збирались темні хмари. Червоні спалахи блискавки заливали статуї багряним світлом.

— Октавіан за роботою, — промовила Хейзел. — Нам краще поспішити туди.

* * *

На шляху до пагорба вони зустріли якихось хлопців із козлиними ногами, які вештались уздовж дороги.

— Хейзел! — крикнув один із них і підбіг, широко посміхаючись.

Вище пояса на ньому була вицвіла гавайська сорочка, а нижче, де мали б бути штани, — густе коричневе козляче хутро. Кучерява копиця волосся на голові колихалася від кожного кроку. Очі ховались за маленькими круглими окулярами з веселковим забарвленням. Він тримав картонку з написом: «ПОПРАЦЮЮ, ЗАСПІВАЮ, ПОГОВОРЮ, ЗАЛИШУ У СПОКОЇ за денарій».

— Привіт, Доне! — промовила Хейзел. — Вибач, у нас немає часу...

— О, це ж круто! Це круто! — Дон закрокував поряд із ними. — Агов, а цей хлопчина новенький! — Він посміхнувся до Персі. — Не знайдеться в тебе трьох денаріїв на автобус? Тому що я залишив гаманець удома, а мені потрібно дістатись до роботи, і...

— Доне, — обірвала його Хейзел. — У фавнів немає гаманців. І роботи. І дома. І автобусів у нас тут немає.

— Дійсно, — весело промовив фавн, — але ж денарії у вас є?

— Тебе звуть Дон? Дон Фавн? — запитав Персі.

— Еге ж. І що?

— Нічого. — Персі намагався зберегти серйозний вираз обличчя. — А чому у фавнів немає роботи? Хіба вони не повинні працювати на табір?

Дон бекнув.

— Фавни! Працювати на табір! Сміхота!

— Фавни, так би мовити, вільні духи, — пояснила Хейзел. — Вони вештаються тут, тому що, ну... тут безпечно вештатись і жебракувати. Ми не зважаємо, але...

— Ох! Хейзел — просто чудо, — перервав Дон. — Вона така люб’язна! Усі інші таборяни такі: «Пішов геть, Доне». Але вона така: «Будь ласка, іди геть, Доне!» Я її обожнюю!

Фавн здавався незагрозливим, та все одно бентежив Персі. Хлопець ніяк не міг позбутися відчуття, що фавни повинні бути чимось більшим, ніж безхатьками, які клянчать денарії.

Дон глянув на землю перед ними і скрикнув.

— Оце так пощастило!

Він потягнувся до чогось, але Хейзел заволала:

— Доне, ні!

Вона відштовхнула його і вхопила щось маленьке та блискуче.Перш ніж Хейзел заховала предмет у кишеню, Персі мигцем побачив його. Хлопець міг присягнутись, що то був алмаз.

— Та годі тобі, Хейзел, — поскаржився Дон. — На нього можна купити запас пончиків на цілий рік!

— Доне, будь ласка, — сказала Хейзел. — Іди геть.

У її голосі було чутно таку збентеженість, наче вона щойно врятувала Дона від нападу куленепробивного слона.

Фавн зітхнув.

— Ех, не можу я на тебе довго гніватись. Але присягаюсь, ти наче ходяче везіння. Щоразу, коли ти проходиш...

— До побачення, Доне! — швидко промовила Хейзел. — Ходімо, Персі.

Вона так прискорилася, що Персі довелось ледь не бігти за нею.

— Що це було? — поцікавився він. — Той алмаз на дорозі...

— Прошу тебе, не питай.

Решту шляху до Священного пагорба вони пройшли в ніяковому мовчанні. Крива кам’яна дорога вела повз химерні ряди крихітних вівтарів і масивних склепів з куполами. Статуї богів, здавалось, проводжали Персі очима.

Хейзел вказала на храм Беллони.

— Богиня війни, — промовила вона. — Це мама Рейни.

Потім вони пройшли повз величезний червоний склеп, прикрашений людськими черепами на залізних кілках.

— Будь ласка, скажи мені, що нам не туди, — сказав Персі.

Хейзел похитала головою.

— Це храм Марса Ультора.

— Марс... Арес — бог війни?

— Це його грецьке ім’я. Але так, це він. Ультор означає «месник». Він другий за старшинством бог Риму.

Персі ця новина не дуже тішила. Невідомо чому, один тільки вид цієї потворної будівлі викликав у нього гнів.

Він указав на вершину. Над найбільшим храмом (круглим павільйоном з білими колонами по колу і куполоподібним дахом) виром кружляли хмари.

— Дай-но вгадаю, це храм Зевса... тобто Юпітера? Туди ми йдемо?

— Ага. — Голос Хейзел здавався стурбованим. — Октавіан читає ауспіції там — у храмі Юпітера Оптимуса Максимуса.

Персі довелось напружити мозок, але зрештою латинські слова переклалися рідною мовою.

— Юпітер... найкращий і найвеличніший?

— Так.

— А який титул у Нептуна? Найкрутіший та найвідпадніший?

— Ну, не зовсім. — Хейзел вказала на маленьку блакитну будівлю розміром із комору для інструментів. Над дверима на цвяхах висів укритий павутинням тризубець. Персі заглянув усередину. На маленькому вівтарі стояла чаша з трьома засохлими цвілими яблуками.

У Персі аж серце занило.

— А сюди таки частенько навідуються.

— Мені шкода, Персі. Просто... римляни завжди боялись моря. Вони користувались човнами, тільки якщо інших варіантів зовсім не було. Навіть у наші часи поява дитини Нептуна в таборі вважається поганим передвістям. Востаннє, коли така дитина вступила до легіону... Це було 1906 року, коли Табір Юпітера знаходився ще на іншому березі затоки Сан-Франциско. Тоді стався той жахливий землетрус...

— Хочеш сказати, його спричинила дитина Нептуна?

— Так кажуть. — Хейзел наче відчувала провину. — Що б там не було... римляни Нептуна бояться, але не дуже поважають.

Персі витріщився на павутиння на тризубці. Чудово! Навіть якщо він вступить до табору, його ніколи не