Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Пісня безмовних глибин

Небо за вікном ще не вибухнуло грозою, але вже згустилося. Пурпурові відтінки змішувалися з важким попелястим сірим, ніби хтось злив фарби світанку з тінями. «Сріблястий Ворон» плив спокійно, майже нечутно, як привид серед передвісної порожнечі.

У каюті капітана горіли свічки, їхнє м’яке світло створювало золотисті ореоли на стінах. На столі лежала карта з позначками, що з’явилися після приєднання другого уламка Серцевини. Але зараз вона була забута — як і всі карти, коли поруч була Кайла.

Вона стояла біля стілажа, обережно торкаючись обрисів зоряного глобуса. Її пальці ковзали по древньому латунному колу, як по струнах невидимої арфи.

— Тут завжди тихо, — мовила вона тихо. — Наче сама деревина цього корабля пам’ятає спокійні часи.

— Вона не пам’ятає, — відповів Ейрін, стоячи біля неї, — вона сподівається. Як і ми.

Кайла усміхнулась ледь помітно. Вона обернулась до нього, її очі мали той колір, що мав океан перед світанком — коли ще не ясно, чи це синєва, чи глибина.

— Я не завжди вірила, що ми зможемо пройти цей шлях, — зізналась вона. — Але зараз… коли ми тут… коли ти поруч…

Ейрін торкнувся її руки, повільно, ніби боявся розсіяти сон.

— Кайло… Я часто думаю, чи був цей шлях для мене з самого початку. Корабель, небо, вітрила… А потім з’явилась ти. І я почав вірити в інші речі. В долю. У світло, яке світить не ззовні — а зсередини.

Вона наблизилась, торкнулась його грудей — там, де билося серце.

— Ти навчив мене бути сміливою. Але не тільки в бою. Сміливою в тому, щоб відчувати. Довіряти.

Їхні губи зустрілися — не у пристрасному пориві, а в тихій, глибокій згоді. Вітрила можуть рватись, бурі — лютувати, але ця мить була непорушна. Тепла. Жива.

Вони стояли так, поки свічки не затремтіли від першого подиху справжнього вітру — того, що попереджає.

Кайла притулилася до нього, шепочучи:

— Скоро нас знову потурбують. Я відчуваю, як море змінюється.

— То ми змінимось разом із ним, — прошепотів він, притискаючи її ближче.

І в тиші, що настала, ніби сама Перлина заговорила крізь шепіт дощок і рипіння канатів: «У глибинах немає страху — є тільки правда».

* * *

Кайла прокинулась різко, мов хтось торкнувся її плеча. Але поруч не було нікого — лише тепло ковдри, запах солоного дерева, шелест парусини за стіною. Серце билося швидше, ніж мало би. У каюті було ще півтемно — ранкове світло боролося з залишками ночі, але її внутрішнє відчуття було чітким, наче голос:

Вони поруч.

Вона обережно звільнилася з обіймів капітана. Ейрін ще спав — спокійно, з тією тишею на обличчі, яку він собі рідко дозволяв. Але його рука, навіть уві сні, торкалась руків’я шаблі, що лежала під подушкою.

Кайла накинула на плечі темно-синій плащ і вийшла на палубу.

Там вже стояв Картан. Його погляд був звернений на горизонт — небо згустилось ще більше, і з одного боку виднівся туман, не білий, а ніби з присмаком попелу.

— Вони знову йдуть, — сказав він, не озираючись.

— Я відчула їх. Ніби вони торкнулися моєї магії. Шукають, — відповіла вона.

— Вони ніколи не йдуть навмання. Вони слідують за пам’яттю, за думками. І... за тобою, Кайло.

Вона мовчала. Але відчула, як щось усередині затремтіло — не страх, а відповідальність.

Раптом знизу, з капітанського люка, почувся голос Ейріна:

— Усіх до кают-компанії. Збираємось на нараду. Ми не можемо чекати, поки нас знову наздоженуть.

* * *

У просторій, але ще затіненої кімнаті навколо столу зібралися всі — Картан, Джейн, Кайла, Ейрін. Кайла стояла поруч з ним, і магічна карта, яку вона тримала в руці, світлась м’яким блакитним сяйвом.

— Забутий Амфітеатр, — повторив Ейрін, указуючи на примарну мітку на карті. — Ми вирушаємо туди. Але шлях — складний. Пролягатиме через вузькі течії між скелями Літрійських Брам, а далі — зона штормів, де хвилі самі творять лабіринт.

— І флот Орди вже на хвості, — додав Картан. — Я бачив тіні щогл у тому тумані.

— Тоді ми маємо обіграти їх, — сказала Кайла. — Їх веде інстинкт, але нас веде знання. Перлина відчуває, як тече час — і як його зігнути.

Вона поклала уламок Серцевини на центр карти, і раптово світло карти розширилось — проклавши тонкий, ледь помітний обхідний шлях, що нібито обминав головний напрям.

— Це старий торговий канал, — прошепотів Джейн. — Його давно не використовували.

— Але саме тому вони його не очікують, — сказала Кайла.

— Ризик великий, — сказав Ейрін. — Але іншого вибору немає.

* * *

Небо над «Сріблястим Вороном» знову змінилось. Темрява ставала більш насиченою, як фарба, що поглинає всі інші кольори. Туман із західного краю горизонту ворушився, ніби мав власну волю.