Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

У кабінеті панувала тиша. Великі вікна впускали багато світла, але це не гріло. Я сиділа за своїм столом, розглядаючи документи справи, яку щойно передали мені. Кабінет був сучасний, мінімалістичний, але на поличці біля столу все ще стояв металевий значок із позивним. Лорд спав біля моїх ніг, тихо хропучи.

Раптом у двері постукали, і я, відвівши погляд від паперів, дозволила увійти.

Двері відчинилися, і в кабінет зайшов чоловік. Спочатку я навіть не зрозуміла, хто це. Середній зріст, впевнена постава. Від нього віяло якоюсь знайомою, але давньою енергією. Коли наші погляди зустрілися, щось у мені здригнулося. Обличчя йому було знайоме, але я не могла одразу згадати, звідки.

— Єва, привіт. — Його голос був спокійний, майже м’який, але у ньому вчувалася сила.

Моя реакція була миттєвою. Спочатку шок, потім здивування, яке переходило в холодну настороженість.

— Ми знайомі? — вимовила я, намагаючись звучати впевнено, але голос ледь тремтів.

Чоловік усміхнувся. Ця усмішка... Вона щось нагадувала, щось болюче.

— Так, ми знайомі. Хоча, здається, ти намагаєшся це забути.

Я вдихнула глибше, намагаючись взяти себе в руки.

— Якщо у вас справа, то краще переходьте до суті, — відрізала я.

— Єва... це не про справу. Це про нас.

Я ледве втримала здивування на обличчі, але серце пропустило удар.

— Про нас? — перепитала я, підозріло звузивши очі. — Тоді ви помилилися адресою.

Він підійшов ближче, повільно, і зупинився біля мого столу. Його погляд ковзнув по значку, що стояв на поличці.

— Я хочу, щоб ми почали все спочатку, — сказав він, ніби це було щось найприродніше у світі.

Я склала руки на столі, намагаючись тримати себе у руках.

— Знаєш, — почала я, вдивляючись у нього, — ти б жив у будинку, який ось-ось розвалиться від тріщин?

Він виглядав збентеженим, але відповів швидко:

— Ні, звичайно.

— От і я не хочу, — сказала я твердо. — Моє серце саме такий будинок. Тріщини всюди, воно ледве тримається.

Він мовчав, на його обличчі промайнула гіркота. Я помітила, як напружилися його плечі.

— Я б відремонтував його, Єва, — прошепотів він. — Навіть якщо це займе все життя.

Моє серце стислося від його слів, але я змусила себе залишитися холодною.

— Пізно, — відповіла я, глянувши у вікно, щоб уникнути його погляду. — Я не та людина, якою була раніше. І ти теж.

Його усмішка стала сумною, він зітхнув і, похитавши головою, відійшов до дверей.

— Якщо ти передумаєш... я завжди буду чекати, Єва, — сказав він і вийшов.

Я залишилася сидіти на місці. Руки тремтіли. Той голос, ті очі, той погляд...

***

П’ять років до того

Ті дні були наче розмитий сон. Я майже нічого не пам’ятала з перших тижнів після його смерті. Але одне я знала точно — море сліз, яке я виплакала, було безмежним. У таборі кожен крок нагадував мені про нього. Його речі, його сліди в кожному кутку нашої кімнати.

Коли я торкалася столу, мені здавалось, що бачу, як він пише свої плани. Його голос лунав у моїх спогадах. А браслет, який він подарував мені, ніколи не знімався з моєї руки.

Ромашки, які він одного разу приніс, стояли на полиці вже висохлі, але я не могла їх викинути. Вони були символом того, що в мене залишилося.

На столі лежала записка. Та сама, яку всі писали на випадок смерті. Його почерк був такий чіткий і знайомий. Я перечитувала її кожного дня, до останньої коми.

«Єво, якщо ти читаєш це, значить, мене більше немає. Але ти маєш жити далі. За себе, за мене, за нас...»

Ці слова несли водночас силу і біль.

Рік потому закінчилася війна. Я покидала табір разом із Ронею. Моїй доньці тоді було десять. За гроші, які мені виплатили за службу та за смерть Луки, я купила невеличку квартиру. Це було в напівзруйнованому місті, яке тільки починало відбудовуватись.

Ми розкладали речі по новій квартирі. Роня радісно влаштовувала свою кімнату, а я знайшла ту саму записку Луки. Мої руки затремтіли, і я сіла на ліжко. Два роки в таборі пролетіли, наче одна мить. Але зараз, у новому домі, починалося нове життя.

Я навчалася на юридичному факультеті й працювала в магазині продавчинею. Життя потроху налагоджувалося. Але ночами мені все ще снилися ті ж сни. Ми з Лукою сиділи на даху й дивилися на захід сонця. Я простягала руку, щоб обійняти його, але він завжди зникав.

***

Я подивилася на значок із позивним Луки, що стояв на столику біля ліжка. Моє життя йшло вперед. Але залишився той біль, який я ніколи не зможу повністю втамувати.

***

Випускний. Це мала бути радісна подія, день, коли всі мої зусилля та труди на факультеті винагороджуються дипломом, але я відчувала дивну тяжкість у серці. Моя уява підносила мене в той момент, коли я могла бути разом з ним. Коли Луці можна було подивитися на мене, коли він би знову усміхався і казав, що я виглядаю чудово, хоча я не впевнена, чи так було. Мої очі зупинялися на своєму відображенні в дзеркалі, і я намагалася усміхнутися. Ті веселі мрії зникли, і я просто знову стала Євою — жінкою з тріщинами у серці.

Сьогодні я намагалася бути радісною, хоча моїм думкам не було місця для радості. Роня була в школі вже, а я готувалася до цього особливого дня. Одягала свою форму. Біла блузка, темні спідниці — все як належить для випускного. Але що не вистачало? Щось всередині мене було порожнім, не вистачало того тепла, яке ми мали до війни, не вистачало його запаху, його дотиків.

Я накинула на голову кепку, захищаючи себе від спекотного сонця, хоча ще не було 12 години. Тілу ще не звикло до мирного життя, і я все ще була дуже обережна. Здається, душа не могла повірити, що вже нічого не буде так, як раніше.

Перед входом у квартиру стояла Лія. Вона була гарною, буквально ідеальною. Від неї завжди йшло те неземне сяйво, яке притягувало погляди. Вона була невисока, з ідеальною фігурою. Багато хлопців захоплювались нею, підходили, намагалися привернути увагу. Але вона завжди стояла поруч зі мною, захищала, не даючи можливості навіть погляду зупинитися на мені. Вона знала, як важко мені було пережити втрату Луки, і часто ставала моєю опорою.