Читати книгу - "У мене є я, Сінторас Ватерлей"
- Жанр: Фантастика
- Автор: Сінторас Ватерлей
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Ігри, що дозволяють відчути повне життя в іншому світі. Я собі обрав світ без жодної людини, що я орендував цю гру на місяць, так само як і мій друг на місяць попросив приглянути за його квартирою».
— Раз я тут сам, значить і вигрібну яму потрібно вичищати мені, — сказав Відлюдник, вилізши із каналізації.
Дитинство він провів у однокімнатній квартирі з двома батьками та трьома сестрами, пізніше він жив у гуртожитку, а зараз він живе місяць у квартирі друга. Усе життя він хотів одного. І зараз він почав сумніватися у своєму бажанні.
— Чи варто прагнути самотності? — спитав він сам у себе.
Відлюдник пішов гуляти по порожнім вулиця.
— Радість, що ніяк не завершується.
Є особливе почуття самотності. Почуття, що ти знаєш, що ніхто не навідається до тебе. Не зможе, навіть якщо схоче.
Пройшовши повз ліхтарі, що не працювали, Відлюдник зайшов до маєтку та запустив генератор й увімкнув комп’ютер, щоб переглянути інтернет, бо симуляція давала доступ до нього, проте нічого не оновлювалося з того часу, як Відлюдник зайшов в симуляцію.
Наступного дня Відлюдник проходив повз розмальовану ним будівлю, проте в крамницях лежали десятки картин, що були красивіше за його мистецтво.
Вдалині показалося миготіння. Автомобілі тут не ходили, проте білки могли розтягнути ліхтарі. Не маючи нічого цікавішого, він пішов подивитися, що ж то було. То була вивіска.
«Вітаємо, придбайте собі автоматна для зручного життя без людей».
— Хах, невже маркетинг, що мене цікавить? Я точно потрапив у казку. Проте ціни на цих автоматонів можна було порівняти з новими автомобілями — чотири автоматона коштували, як новий автомобіль. Не те щоб вони мали якісь особливі функції, а хоча ні цей, знає Python.
У правому верхньому кутку екрана висвітився напис і приємним звуком пікання
Чутка:
Також для любителів шукати секрети є, сховище автоматонів.
— Мені потрібно туди дістатися.
Зайшовши до автосалону, Відлюдник почав обирати собі транспорт він заглянув під капот одного з автомобілів.
— Так це акумулятор, ага. Цю штуку витягають, щоб перевірити рідину, ага, а тут стоїть двигун.
Пройшло дві години. Відлюдник постійно вів із собою діалог.
— Ага, тепер лишилося дізнатися, яка витрата палива на кілометраж, о, це було б зручно, якби воно автоматично заливалося.
— Точно сховище автоматонів, зараза, — сказав Відлюдник та вибіг з автосалону шукати це сховище.
— Хм, гаразд, у цьому місті десь вісім офісів, пов’язаних з електронікою.
Зайшовши в один з жилих будинків, Відлюдник пішов сходами до потрібного поверху, бо ліфт не працював. Відлюдник зайшов до офісу. Тут була розлита вода, разом з порваним кабелем, що був увіткнутий, в розетку.
— Я ж не можу тут померти, так? Це ж симуляція.
Вирішивши не перевіряти долю, Відлюдник забрав стільки ноутбуків, скільки зміг, а це було два.
Самотність, самотність червоні вуглі, продовження самотності, багато людей страх, нічого не маж значення. Нарешті спокій.
— Завжди було цікаво, чому люди постійно жмуться в цих дрібних вуличках роками, чому за стільки років кожне покоління повинно страждати.
Самотність, самотність, вугілля.
Кожен крок давався йому неймовірними зусиллями.
— Може втекти? Повернутися назад, забувши взагалі про існування людства, про свої цілі, про ненависть та лишитися у спокої?
Кожного разу Відлюдник скаржився і кожного разу він продовжував йти. Саме це був не той раз.
— Автоматоне, чому тебе так складно знайти?
— Я поруч.
— Що?
— Я поруч, автоматон, що може допомогти вам поруч, вам потрібно просто покликати, щоб активувати мене, бо я йшов у комплекті з цією симуляцією.
Самотність, каналізація. Тут було набагато приємніше, бо Відлюдник вимкнув відчуття запахів.
Роздовбаний асфальт перед домом був засаджений квітами, а по будівлі була пущена лоза, це взагалі не допомагало прикрасити це місце, бо будівля поруч лежала в руїнах.
— Це сумно, жаль не настільки сумно як те, що її в реальності ніхто не поремонтував,.
Раз дії не мають наслідків, Відлюдник спробував підірвати будівлю, його повне незнання вибухівки дуже швидко його зупинило.
Дощ йшов вже третій день та йому довелося покинути каналізацію, бо там набралося забагато води.
Також все місто було заліплене плакатами, що він познаходив на місцевому складі, а розкриті книги просто валялися під дощем.
Самотність, вуглі, листя, сад квітів
Коли води на вулиці набралося по щиколотку, він вирішив, що час настав, він пішов перевірити чутку про сховище автоматонів, всього лише лишилося знайти човен, і навчитися ним користуватися.
— І знову човен і знову не я його виробив, навіщо тоді це взагалі потрібно? Кожну річ, що я виробляю сам, або не працює, або виглядає огидно.
— Так, проте не в цьому суть, самотність у сучасному світі передбачає використання загальних благ, вироблених іншими людьми.
— Здавалося б багато страждань були б виправленими, якби ти скористався загальними благами, на кшталт ремонтного персоналу, працівників електростанції чи простих консультантів.
— Самотність зобов’язує відмовлятися від використання праці інших людей.
— Та ні, не зобов’язує.
— Так гаразд, тоді замість абсолютної самотності потрібна помірна самотність так?
— Звісно, тому пливи уже до місця призначення.
— Я уже доплив до клятого архіву, тільки вгадай, чи вмію я орієнтуватися в цих горах паперу.
— Ти ж наче читав книгу про архівознавство.
— Так читав.
— І?
— Далі назви я не дочитав, тому, будь ласка, відчепися від мене зі своїми докорами.
— А ти намагався натискати на чутку, щоб дізнатися більше інформації.
— Навіщо? Симуляція не мала пояснення в навчанні.
— Так, взагалі не було навчання, та це допомагало тобі жити дотепер.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У мене є я, Сінторас Ватерлей», після закриття браузера.