Читати книгу - "Озеро скалічених душ, Аліна Шапошник (Аліса Кін)"

На сонячному узліссі, де шелестіли дерева, а пташки співали свої мелодії, жила молоденька Віла. Її душа розривалася зсередини, коли вона бачила душі нещасних дітей, блукаючих неподалік. Вони не були єдиними на цьому озері. За стільки років існування озера вона щоразу дивувалась кількості потерчат, що періодично з’являлися. Кожного разу її серце краялося. Вона ж добрий жіночий дух, але була хазяйкою цього злощасного озера. Зараз лишилися тільки ці двоє, бо інші у безодню забрала Русалка. Якби Вілу спитали чому ті діти були такими особливими для неї, то вона б не змогла відповісти. Просто вони останні, їй хотілось хоча б їх врятувати. Дівчина зупинила свій погляд на старій жінці, яка проходила біля озера.

— Проявись та ходи сюди. Відчуваю тебе, — впівголоса промовила сивоволоса бабуся та обернулася.

Віла обережно підійшла до бабусі. Тепер стара могла розгледіти русяву дівчину з довгим розпущеним волоссям. У неї були крила, які та намагалась сховати за спиною. Віла була одягнена у сукню, яка дуже чарівно виглядала на дівчині. Старенька не злякалась і не здивувалась. Так, наче, вона вже все бачила у цьому житті.

— Це ж не перша наша зустріч, правда? — стара жінка роздивлялась знайому незнайомку.

— Так, п’ятдесят років тому ми зустрілись на цьому ж озері, — голос Віли був дуже дзвінким.

Хазяйка озера впізнала у старенькій колись молоду дівчину, яка хотіла втопитися.

— Я прийшла подякувати за моє спасіння та зціленні душі. Лише нещодавно все пригадала.

Віла трохи злякалася, бо таке було вперше, щоб хтось з тих, у кого вона зцілила душевні рани, прийшов і подякував їй. Люди взагалі не мали цього пам’ятати.

— Не хвилюйся, я нікому про тебе не розкажу. Дякую тобі за твою доброту, — бабуся щиро усміхнулася.

— Це моє призначення, — тихо відповіла Віла.

— Я можу якось тобі у чомусь допомогти? Не бійся просити. Я завжди вірила у існування міфічних істот, ще моя прабабуся розповідала про мешканців лісу та водойм.

Віла натомість дивувалась безстрашній бабусі. Вона не хотіла нікого ні про що просити, але розуміла як це важливо для цієї жінки бути вдячною.

— Навіть не знаю. Спитайте, може, є серед людей ті, хто знає як врятувати потерчат.

— Добре. Зроблю все можливе.

Бабуся більше нічого не питала і не намагалася бути нав’язливою, тому швидко пішла.

Віла знову стала непомітною для світу людей і хотіла вже йти по своїх справах, як на її шляху з’явилась Русалка. Так, добрий жіночий дух володів Чорним озером. Вода в ньому постійно була крижаною. Озеро мало три дна. Звідси іноді лунали моторошні голоси. Але Віла не могла обирати мешканців свого озера. Вона взагалі дивувалась як вона — добрий дух, володіла таким темним місцем.

— Я виграю в тебе, бо заберу тих дітей, — з зеленим волоссям дівчина сиділа на березі озера і плескала у воді своїм риб’ячим хвостом.

— Хто тобі їх дасть? — Віла ніколи не могла подумати, що вміє злитися.

Зараз, всередині їй було так важко, що вона могла і підвищити голос або стукнути кулаком по дереву. Але розуміючи, що нікому не хоче завдати шкоду, видихнула і на останок промовила до Русалки:

— Побачимо.

* * *

Через кілька днів бабуся повернулася з відповіддю на запитання Віли, сповнена загадковими промовами та давніми традиціями. Вона розповіла, що для того, аби визволити потерчат, потрібно знайти особливу людину, яка має здатність чути голоси, подібні до жаб’ячого кумкання. Ці звуки, мовляв, несуть у собі таємничу силу, а в них приховані душі дітей. Лише ця людина, що розпізнає в них страждання та надію, може виконати стародавній обряд.

Проте, крім вміння слухати, необхідно виконати ще ряд важливих дій. Коли знайдеться той, хто має необхідну чутливість, він чи вона повинні кинути хустину чи рушник на землю, створивши таким чином свого роду магічний простір. У той момент, коли тканина торкнеться землі, потрібно промовити священні слова: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». Ці слова не тільки наділять діток новим іменем, але й перетворять на янголів, що в результаті дозволить їм відлетіти у безсмертний світ.

Віла з нетерпінням чекала на можливість здійснити цей обряд, адже в її серці жила віра в диво. Але з часом вона затривожилася: чи зможе знайти таку людину, здатну почути жаб’ячі голоси? Чи вдасться їй виконати всі умови, аби врятувати тих, хто чекає на волю? Згодом її думки стали ще більш напруженими, і Віла зрозуміла, що цей шлях не лише про виконання ритуалу, а й про справжню віру у силу любові та надії.

* * *

Відповідаючи на виклик молочних хмар та чарами вечірньої зірки, Віла тихо літала над лісом, захоплюючи в своєму погляді красу світу з висоти. Недалеко від озера вона побачила молодого хлопця, який вирішив оселитися в глибоких сутінках лісу. Його дерев’яна хатина, скромна на вигляд, із невеличкою прибудовою, неначе жила окремим життям, загубленим у безкрайніх сірому лісі. Він був наділений даром — його голос, сповнений мелодії і почуття, розносився по густих лісах, наче обіцяючи відновлення та надію.

Та все ж, у цьому раю гніздилася одна жахлива таємниця — Літавиця, вогненна змієподібна істота, яка щоночі перетворювалася на прекрасну дівчину. Її прихід був сповнений магії, але для хлопця це була подвійна гра. Коли вона ніжно торкалася його щоки, немов легкий вітерець, їх погляди зустрічалися, і у той момент він відчував дивне тяжіння. Літавиця палко цілувала його, і хоча в її дії не було справжнього кохання, кожен дотик загоював його рани, які залишила попередня втрата коханої.