read-books.club » Короткий любовний роман » Я не вірю у казки, Лада Астра 📚 - Українською

Читати книгу - "Я не вірю у казки, Лада Астра"

39
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Я не вірю у казки" автора Лада Астра. Жанр книги: Короткий любовний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Я не вірю у казки, Лада Астра» була написана автором - Лада Астра, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Короткий любовний роман".
Поділитися книгою "Я не вірю у казки, Лада Астра" в соціальних мережах: 
Це коротенька історія про одиноку кар'єристку з реалістичними поглядами на життя. І було б це її життя розміреним та дещо нудним, якби не її подруга і вічна мрійниця, яка має природний талант знаходити пригоди на своє м'яке місце...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 5 6 7 8 9
Перейти на сторінку:
Глава 1

Я не вірю у казки. Мій девіз по життю дуже простий – хочеш чудес, то створи їх для себе сама. 

Мені тридцять років, за моїми плечима два невдалі шлюби, роки лікування від безпліддя та доволі непогана кар'єра у найбільшій будівельній фірмі нашої країни. Я сама придбала собі квартиру, сама купила в кредит, який ще буду років десять виплачувати, хорошу машину. Хочу свята – роблю його собі сама. Хочу подарунків – та просто купую їх собі. 

Хтось може й скаже, що я нещасна, одинока кар'єристка. А я скажу, що своє відплакала і якщо вже не щастить у коханні, то не бачу сенсу провести свій залишок життя у його пошуках. Тому я повністю задоволена своїм існуванням і навіть антидепресанти вже два роки не приймаю. 

Всіх психологів відправила у ліс збирати гриби, бо користі від них мало. Виколупають з тебе якусь болючу тему і ялозять її тижнями, доводячи просто до сліз. А рішення як не було, так і немає. 

Просто одного ранку прокинулася у свій вихідний, на який була запланована зустріч з черговим спеціалістом, який мав відповісти мені на запитання чому я й досі одинока, і зрозуміла, що не хочу нікуди йти. Що деякі питання треба залишати без відповіді. І  найголовніше – колупання у моєму минулому не вирішить проблем у теперішньому і ніяк не повпливає на моє майбутнє. 

Саме з того дня я почала по іншому дивитись на своє життя. Робила спроби любити його і приймати себе такою як є. Не намагатись змінити себе чи підлаштувати під людей або обставини. І от коли я почала робити те, що мені комфортно, а не те, що треба чи що від мене очікують, тоді  й зрозуміла, що в принципі в мене й так все добре. 

Так. Я одинока кар'єристка з реалістичними поглядами на життя. Нічого ні від кого не очікую і тому майже ніколи не розчаровуюсь. Давно злізла з рожевих хмаринок і здивувати мене майже не можливо. 

Кохання? Романтика? Солодкі цукерки та пахучі квіточки? Не смішіть мене. Статеві стосунки без зобов'язань не розіб'ють вам серце, як той монстр під назвою – кохання. 

Романтика це взагалі ілюзія, вигадана чоловіками, щоб затягнути жінку у ліжко. Цукерки шкодять зубам і фігурі, а квіточки пахучі в'януть та й ще й у пакет для сміття не влазять. Треба їх ламати й трусити пелюстками по всій квартирі. Та і не пахнуть вони зовсім.

Моє життя було збалансованим та розміреним, окрім однієї закарлючки. Реп'яха, на ім'я Рита. Подруги мого дитинства,  з якою я й досі спілкуюсь тільки завдяки її старанням. От якраз Маргарита Козюлькіна усе своє життя літає на рожевих єдинорогах між хмаринками з цукрової вати. 

І не можу я сказати, що це саме життя не намагалося її приземлити. Навпаки. На її долю випало не мало страждань. На любовному плані в Козюлькіної було все ще гірше, ніж у мене. Їй так і не пощастило змінити своє кумедне дівоче прізвище. А способи, якими її кидають хлопці, вона навіть почала записувати у спеціально куплений для цього діла записник. 

Якщо описати загалом, то тільки з цією дівчиною я не перестаю всьому дивуватись. Дивуюсь, як ми такі абсолютно різні й досі підтримуємо доволі тісний зв'язок. Дивуюсь її непробивній довірливості та мрійливості. А особливо дивуюсь її вічним пригодам, у які вона вмудрується вляпатись майже кожного дня.

Сьогодні вихідний і я солодко дрімаю. Вже ніби й виспалась, але розуміння, що не треба нікуди поспішати морозним ранком, не дає мені натхнення вилазити з-під теплої ковдри. 

Ось і крутий плюс бути одинокою. Можна хоч цілий день валятись на ліжку і ніяке там мускулисте чудо не пожене тебе готувати йому білковий сніданок. Бррр. Від згадки про останнього колишнього захотілося ще більше закутатись у кокон.

Але… завжди є чомусь ось це “але”. Моє особисте “Але” у вигляді Рити вирішило зіпсувати мій чудовий ранок вихідного дня своїм телефонним дзвінком.

– Нарееешті! Яська, ти там що, вирішила увесь день проспати?! – Бадьоро кричала Рита мені на вухо.

– Відчепись, – пробубніла сердито їй, бо вже відчувала що насувається щось не добре. – В мене вихідний. І я взагалі збиралася вирубити телефон… Та не встигла.

– Ахахах, ти думаєш що мене зупинив би твій телефон? Тоді б я сама приїхала до тебе.

– Я б тебе не впустила.

– Тоді б я викликала газову службу під приводом того, що з твоєї квартири несе газом. Уявляєш собі цю картину? Ти, вся така у пеньюарі,  й суворі дядьки виламують твої двері, ахахаха. 

– Ти божевільне чудовисько, – зробила я свій стандартний висновок. – Що тобі вже треба від мене?

– Мені від тебе треба тільки ти та невеличка валізка твоїх речей. Яська, я знаю де ми зустрінемо новий рік!

– І я знаю. 

– Що? Звідки? Хто тобі сказав? Я ж ніби ще нікому…

– Я знаю, Рита, бо я проведу його зі своїми вдома, – категорично перебила я подругу.

– Тю. Та що то за свято буде. Знову розкажуть тобі що треба заміж і бла бла бла. Я дещо краще вигадала. От тільки послухай...

– Рита! Зупинись. Я тобі відразу, категорично і без усіляких інших варіантів кажу ні. Ні ні і ще раз ні!

***

Тридцяте грудня, вечір, ми з Ритою трясемося у потязі, а я все гадаю як я тут опинилася. От як так в неї виходить вмовляти мене на найбільші дурниці в моєму житті? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3 4 5 6 7 8 9
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я не вірю у казки, Лада Астра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я не вірю у казки, Лада Астра"