Читати книгу - "Повернення короля"

– Звісно, мене запросили на це весілля, – сказав Більбо. – І я довгенько чекав на нього. Та якось уже так сталося, що, коли дійшло до справи, виявилося, що я маю надто багато клопотів тут, бо пакувати речі – це така морока.

* * *

Коли збігло вже майже два тижні, Фродо визирнув зі свого вікна і побачив, що вночі був мороз, бо павутиння нагадувало білі мережива. Тоді він раптом схаменувся, що мусить піти й попрощатися з Більбо. Погода все ще була тиха і гарна – після одного з найкращих на людській пам’яті літ, – але вже настав жовтень. Тож незабаром погода мала змінитися: знову задощить і посильнішає вітер. А попереду ще добрячий шмат дороги. Проте насправді думка про погоду його майже не хвилювала. Фродо відчув, що настав час повертатися до Ширу. І Сем відчув те саме. Тільки напередодні вночі він сказав:

– Ну, пане Фродо, ми далеко зайшли і багато всього побачили, та ледве чи знайшли деінде місце, ліпше за це. Тут є всього потроху, якщо ти мене розумієш: і Ширу, і Золотого Лісу, і Ґондору, і королівських палаців, і заїздів, і лук, і гір – тут усе перемішалося. Та чомусь мені здається, що невдовзі ми повинні піти звідси. Я, правду кажучи, хвилююся за Батечка.

– Так, Семе, тут і справді є всього потроху, крім Моря, – відповів Фродо і повторив сам собі: – Крім Моря…

Того дня Фродо поговорив із Ельрондом, і було домовлено, що гобіти вирушать у путь наступного ранку. На радість малим мандрівникам, Ґандальф сказав:

– Напевно, я теж піду з вами. Принаймні до Брі. Хочу побачити Кремену.

Увечері вони подалися прощатися з Більбо.

– Ну, якщо треба, то треба, – сказав той. – Мені прикро. Я сумуватиму за вами. Приємно знати, що ви вештаєтеся десь поблизу. Та я стаю великим сплюхом…

Він подарував Фродо сорочку з мітрилу та Жало, забувши, що вже колись дарував їх «племінникові»; а ще Більбо вручив йому три книги знань, що їх він написав у різні часи своєю павучою рукою, а на червоній обкладинці ззаду вказав: «З ельфійської переклав Б.Т.».

А Семові Більбо дав невелику торбинку зі золотом.

– Це, власне, майже остання дещиця Смоґового скарбу, – сказав старий гобіт. – Може виявитися корисною, якщо ти надумаєш одружитися.

Сем зашарівся.

– Проте я не маю нічого, щоби подарувати вашим юним друзям, – звернувся Більбо до Мері та Піпіна, – крім доброї поради.

І, навівши їм для прикладу кілька гарних порад, завершив у суто ширській манері:

– Нехай ваші голови завжди вміщаються у ваші капелюхи! Та якщо ви невдовзі не припините рости, то капелюхи й одяг стануть для вас задоволенням не з дешевих.

– Ти ж бо хочеш перевершити Старого Тука, чи не так? – жартома дорікнув у відповідь Піпін. – То чому би й нам не спробувати перевершити Бикореву?

І Більбо засміявся й витягнув з кишені дві чудові люльки з перловими держаками та чубуками з майстерно обробленого срібла.

– Згадуйте про мене, коли куритимете їх! – сказав старий. – Тю, про що це я? А, звісно, я роздавав подарунки. І це мені нагадало ось що: забув спитати, то що сталося з моїм перснем, Фродо, – з тим, якого ти забрав?

– Я загубив його, Більбо, любий, – відказав Фродо. – Позбувся його, розумієш.

– Як шкода! – сказав Більбо. – Я хотів би ще разочок на нього поглянути. Але ж ні, що за дурниці я верзу! Ти для того й пішов, чи не так: аби позбутися його? Проте все це таке заплутане, з ним, здається, пов’язано стільки різних речей: Араґорнові справи, Біла Рада, Ґондор, вершники, південці й оліфанти – ти і справді бачив одного з них, Семе? – печери, вежі та золоті дерева і ще хтозна-що… Вочевидь, я повернувся зі своєї мандрівки надто прямою дорогою. Гадаю, Ґандальф міг би показати мені бодай трохи її околиць. Але тоді розпродаж мого майна закінчився б раніше, ніж я дістався б додому, й у мене було би ще більше клопоту, ніж я мав. Хай там як, а нині розмірковувати про це вже надто пізно. Утім, я вважаю, що сидіти тут і слухати про все це набагато зручніше, ніж брати в тім участь. Тут вельми затишний камін, і їжа дуже добре смакує, і є ельфи – саме тоді, коли вони потрібні. Чого ще можна бажати?

Дорога знов біжить, біжить,

Комусь рушати за поріг.

Оцю Дорогу, що манить,

Хай хтось би ще здолати зміг!..

Або нову почне хтось путь,

А я нарешті заверну

Туди, де б ноги простягнуть, –

Назустріч спокою та сну.

Й щойно Більбо пробурмотів останні слова, його голова опустилася на груди, й він міцно заснув.

* * *

У кімнаті густішав присмерк, вогонь у каміні горів дедалі яскравіше: гобіти поглянули на сонного Більбо, і побачили, що він усміхається. Якусь часину посиділи мовчки, а потім Сем роззирнувся по кімнаті, і, задивившись на мерехтливі тіні, тихо промовив:

– Не думаю, пане Фродо, щоби він багато писав за час нашої відсутності. Більбо вже ніколи не задокументує нашої історії.

Аж тут Більбо розплющив одне око, так ніби почув те, що було сказано. І прокинувся.

– Бачите, я стаю справжнім соньком, – сказав. – І коли маю час писати, то надаю перевагу писанню поезії. Цікаво, Фродо, любий мій племіннику, чи не захочеш ти, бува, перш ніж підеш, трохи дати лад речам у цій кімнаті? Позбирати всі мої нотатки, папери, о, і щоденник також, і взяти їх зі собою, якщо твоя ласка. Розумієш, я мав надто мало часу для добору, впорядкування й усього такого. Гукни собі за помічника Сема, а коли ви складете все докупи, то повертайтеся: я перегляну ваші писульки. Обіцяю не бути надто суворим!

– Звісно ж, я візьмуся за це! – відказав Фродо. – І звісно, я невдовзі повернуся: шлях сюди вже безпечний. Тепер у світі є справжній король, і він швидко наведе лад на дорогах.

– Дякую тобі, любий племіннику! – мовив Більбо. – Це справді дуже велика полегша для мого духа.

І він знову заснув.

* * *

Наступного дня Ґандальф і гобіти попрощалися з Більбо в його кімнаті, бо надворі було холодно, а згодом вони попрощались і з Ельрондом та його двором.

Коли Фродо вже ступив на поріг, Ельронд побажав йому гарних мандрів, благословив і мовив:

– Думаю, Фродо, ти не матимеш потреби повертатися сюди, хіба що