Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

як зі святими. Якби вам трапився на шляху лиходій і ви побачили в ньому зло, він би, звісно, викликав у вас страх і трепет. Однак у вас не буде жодних причин його «недолюблювати». Навпаки, якби ви забули про його гріх, то, можливо, товариство цього грішника здалося би вам приємним, і трохи згодом вам би довелося переконувати себе в тому, що він жахливий. І все ж яким жахливим здається нам руйнування звичного для нас світу. Якби вранці ружі та лілії раптом почали співати, а меблі соватися по кімнаті, як в оповіданні де Мопассана!

— Радий, що ви повернулися до цього порівняння, — мовив Котґрейв, — бо я хотів у вас запитати, що саме в людях відповідає цим уявним вибрикам неживих предметів. Одне слово: що таке гріх? Знаю-знаю, теоретично ви мені пояснили, та я хотів би отримати конкретний приклад.

— Я вам уже казав, що гріх — явище рідкісне, — мовив Абмроуз, який, здавалося, хотів уникнути прямої відповіді. — Матеріалізм нашої доби зробив достатньо, аби придушити святенність, але ще більше він, мабуть, зробив, щоб придушити зло. Нам настільки добре в нашому світі, що нас не ваблять ані сходження, ані падіння. Це якби науковець, що вирішив «спеціалізуватися» на Тофеті, скотився до вивчення виключно предметів антикваріату. Жоден палеонтолог не зможе вам показати живого птеродактиля.

— І все ж, здається, ви таки «спеціалізуєтесь», і, гадаю, ваші пошуки привели вас до наших часів.

— Бачу, вам і справді цікаво. Що ж, зізнаюся, я проводив деякі пошуки і дослідження, тому, якщо хочете, можу показати вам одну річ, що має стосунок до того, про що ми з вами так захопливо розмовляли.

Абмроуз узяв свічку і попрямував у дальній темний куток кімнати. Котгрейв бачив, як він відчинив старовинний письмовий стіл, що там стояв, і, вийнявши з якоїсь таємної ніші пакунок, пішов назад до вікна, біля якого вони сиділи.

Абмроуз розгорнув пакет і витягнув звідти записник зеленого кольору.

— Бережіть його, — сказав він, — і не залишайте де попало. Це — один з кращих екземплярів моєї колекції, і мені буде страшенно шкода, якщо він загубиться.

Він ніжно провів пальцем по вицвілій палітурці.

— Я знав дівчину, яка це написала, — сказав він. — Читаючи її розповідь, ви зрозумієте, наскільки чудово вона ілюструє нашу сьогоднішню розмову. Є ще продовження, та я волію про нього не говорити.

Декілька місяців тому в одному з періодичних видань було опубліковано дивну статтю, — продовжив він згодом з інтонацією людини, яка змінює тему розмови. — Її написав доктор... доктор Корин, здається. Там ішлося про те, що одна леді спостерігала за своєю маленькою донечкою, яка гралася біля вікна у вітальні, і зненацька прямо на її очах важка віконна рама впала просто дитині на пальчики. Гадаю, леді втратила свідомість, та в будь-якому разі, коли викликали лікаря, він, обробивши поранені й скалічені пальчики дитини, одразу підійшов до її матері. Вона стогнала від болю, і виявилося, що три пальці на її руці, ті самі, що й пошкоджені пальчики на дитячій ручці, опухли й почервоніли, а пізніше — як написав лікар — почалося гнійне запалення.

Абмроуз усе ще ніжно погладжував зелену книжечку.

— Ну гаразд, беріть, — мовив він із жалем, немов відриваючи від серця безцінний скарб. — Поверніть, щойно прочитаєте, — сказав він, коли вони виходили через хол в старий сад, що дурманив ароматом білих лілій.

Коли Котґрейв зібрався йти, на видноколі вже розгоралася широка червона смуга, і з пагорба, на якому стояв будинок Абмроуза, відкривався вражаючий краєвид сплячого Лондона.

Зелена книжечка

Сап'янова палітурка книжечки вже вицвіла, та на ній не було жодних плям чи яких-небудь ознак користування. Вона виглядала так, наче її купили «під час візиту до Лондона» сімдесят чи вісімдесят років тому, а потім забули про неї, і вона лежала десь закинута подалі від людського ока. Книжечка пахла старовиною — такий ніжний, стійкий аромат, що поселяється у меблях, яким сотня, а то й більше років. Форзац був вигадливо оздоблений різнокольоровими візерунками та побляклою позолотою. Записник на вигляд був зовсім невеликий, але мав тонкий папір, і безліч сторінок були щільно списані дрібними, акуратно виведеними літерами.

«Я знайшла цю книжку (з таких слів починався рукопис) в шухляді старого комода, що стоїть на сходовому майданчику. День тоді видався дощовим, і я не могла вийти з дому на прогулянку, тож увечері запалила свічку і почала копатись у комоді. Майже всі шухляди були вщерть забиті старими сукнями, але одна з маленьких шухляд виявилася порожньою, в глибині якої, на самому дні, я й знайшла цей записник. Я давно хотіла мати саме такий, а тому взяла його для своїх записів. Він повний таємниць. У мене є чимало книжечок, яким я звіряю свої таємниці, і всі вони заховані в надійному місці, а тут я маю намір записати багато давніх таємниць і кілька нових теж. Однак є й такі, які мені взагалі не варто занотовувати. Я не зазначатиму справжніх дат — днів і місяців, про які я пізналася рік тому, і не скажу, як виводити руни Акло чи писати хіоською мовою, ані як малювати великі красиві Кола, чи як грати в ігри Мао та співати пісні вождів. Звісно, я можу про все те в загальних рисах написати, але я з певних причин не згадуватиму, як саме це робити. І я не скажу, хто такі німфи чи дхоли, чи джило, та що означають вули. Це — найтаємніші таємниці, і я тішуся, коли пригадую, що все це мені відомо і що я володію скількома чудовими секретами. Але існують деякі речі, які я називаю найтаємнішими таємницями всіх таємниць, про які я навіть думати не смію, хіба що коли залишаюся наодинці із собою: тоді я заплющую очі, притискаю до них долоні й пошепки промовляю слово — і з'являється Алала. Я роблю це лише вночі у себе в кімнаті чи в заповідних лісах, але не скажу, в яких саме, оскільки це — таємні ліси. Є ще обряди, кожен з яких важливий, але деякі приємніше споглядати, ніж інші — Білі обряди, Зелені та Багряні. Багряні обряди найкращі, але існує лише одна місцина, де їх можна належним чином здійснювати, хоча я здатна відтворювати їх в інших місцях. Окрім цього, я ще вмію виконувати танці і Комедію, яку