Читати книгу - "Якщо кров тече"

«Треба ще трохи натопити, перш ніж лягати, — подумав він. — Бо як не натоплю, то вранці тут буде як у мавзолеї Ґранта».

Але кашель, що тимчасово вгамувався, безперечно, легко може початися знову, якщо він підведеться й знову почне бовтати в собі мокроту. І він втомився.

«Крім того, ти поклав щура доволі близько до грубки. Ти ж, мабуть, хотів, щоб він помер природною смертю, так? Ти ж не спекти його живцем надумав? Натопиш уже вранці».

Вітер гудів навколо будинку, іноді наростаючи до вереску, схожого на жіночий, а тоді знову стихаючи до гудіння. Мокрий сніг поривами горошив об вікна. Він слухав, і всі ті звуки ніби злилися докупи. Він заплющив очі, а тоді знову розплющив. Щур уже помер? Спершу він подумав, що так, але рожева лапка знову повільно й коротко стислася. Значить, іще не зовсім.

Дрю заплющив очі.

І заснув.

22

Він різко прокинувся, коли об дах лунко гупнула ще одна гілка. Дрю гадки не мав, скільки проспав. Може, п’ятнадцять хвилин, може, дві години, але одне зрозумів напевне: щура біля грубки не було. Вочевидь, мсьє Щур був скалічений не так сильно, як видалося Дрю, він оговтався й тепер десь у його будинку. Ця думка йому не дуже подобалась, але винен тільки він. Врешті-решт, він сам запросив щура всередину.

«Вони не заходять без запрошення, — подумав Дрю. — Вампіри. Варги. Чорт у чорних байкерських чоботах. Їм треба почути запрошення…»

— Дрю.

Він так злякався звуку того голосу, що мало не перекинув ногою ліхтар. Дрю озирнувся й у світлі слабкого вогню з грубки побачив щура. Той сидів на задніх лапах на татковому письмовому столі, між ноутбуком і портативним принтером. Якщо точніше, сидів просто на рукописі «Гіркої річки».

Дрю спробував заговорити, але спершу спромігся тільки на хрип. Він прочистив горло — це було боляче — і спробував знову.

— Мені здалося, ти щось сказав.

— Я й сказав. — Писок щура не ворухнувся, але голос точно долинав від нього, а не звучав у голові Дрю.

— Це сон, — сказав Дрю. — Або гарячкове марення. Або те і те разом.

— Ні, все цілком справжнє, — сказав щур. — Ти прокинувся і не мариш. Гарячка спадає. Сам подивись.

Дрю приклав долоню до лоба. Той справді здався прохолоднішим, але це ж не дуже надійний спосіб вимірювання, чи не так? Врешті-решт, він зараз балакає зі щуром. Намацавши в кишені кухонні сірники, які поклав туди раніше, він запалив один і засвітив ліхтар. Тоді підняв його, думаючи, що щур зникне, але той сидів собі на задніх лапах, обвивши стегна хвостом і тримаючи чудернацькі рожеві руки на грудях.

— Якщо ти справжній, злізь із мого рукопису, — сказав Дрю. — Я надто тяжко над ним працював, щоб ти залишив купку щурячого лайна просто на титульній сторінці.

— Ти справді тяжко працював, — погодився щур (але не виявив жодного наміру пересуватися). Тепер він виглядав абсолютно живеньким. Він почухав за вухом.

«Те, що впало на нього, просто його оглушило, — подумав Дрю. — Якщо він узагалі справжній».

— Ти працював тяжко, а спочатку ще й добре. Гнав, як по рейках, швидко і вправно. А тоді щось пішло неправильно, так? Як у минулі рази. Не картай себе — народ з романними амбіціями б’ється об цю стіну по всьому світі. Ти знаєш, скільки лежить по шухлядах та скринях незавершених романів? Мільйони.

— Я захворів, і все пересралося.

— Подумай і пригадай відверто. Воно почалося до хвороби.

Дрю не хотів пригадувати.

— Ти втрачаєш здатність до правильного вибору, — сказав щур. — З тобою так щоразу. Принаймні щодо романів. Це стається не зразу, але коли книга підростає й починає дихати, треба частіше робити вибір, і твоя здатність правильно обирати потроху стирається.

Щур опустився на чотири лапи, пройшовся татовим письмовим столом і знову сів у позу собаки, що випрошує смачненьке.

— У письменників різні звички й різні способи входити в продуктивний стан, вони працюють із різною швидкістю, але щоб видавати довгу форму, завжди мають наставати тривалі періоди зосередженого викладу матеріалу.

«Я вже це чув, — подумав Дрю. — Майже ці самі слова. Де?»

— Під час тих періодів — тих польотів вигадки — письменник кожну мить зустрічається зі щонайменше сімома варіантами слів, виразів і подробиць. Талановиті роблять правильний вибір майже без свідомого міркування. Вони як професіональні баскетболісти творчого процесу — закидають м’ячі в кошик із середи­ни майданчика.

— Де? Хто?

— …триває постійний процес відсіювання непридатного, котрий є основою того, що ми називаємо письменницькою майсте…

— Франзен! — заревів Дрю, сівши рівно й спровокувавши розряд болю, що проскочив у голові. — Це ж частина лекції Франзена! Майже слово в слово!

Щур ігнорував ці завади.

— Ти здатен відсіювати зайве, але тільки короткими ривками. Коли ти намагаєшся писати роман, він зав­жди розпадається — тут різниця як між спринтом і марафоном. Ти бачиш усі варіанти виражальних засобів і подробиць, але подальше відсіювання тобі вже не дуже вдається. Ти губиш не слова, а здатність обирати з них правильне. Вони здаються годящими; вони здаються нікчемними. Це дуже сумно. Ти як машина з потужним двигуном і поламаною трансмісією.

Дрю заплющив очі досить міцно, щоб аж плями спалахнули, а тоді махом їх розкрив. Сирота негоди залишився на місці.

— Я можу допомогти тобі, — виголосив щур. — Тобто якщо ти цього захочеш.

— І чого ж ти мені допомагатимеш?

Щур схилив голову набік, ніби не в змозі повірити, що цей нібито розумний чоловік — викладач літератури в коледжі, котрого колись опублікували в «Нью-Йоркері»! — може бути таким тупим.

— Ти збирався вбити мене лопаткою, чого ж не вбив? Врешті, я просто ниций щур. Але натомість ти заніс мене всередину. Врятував мене.

— Тож ти, вдячний щур, даси мені три бажання, — сказав Дрю з усмішкою.

Це була знайома територія: Ганс Крістіан Андерсен, Марі-Катрін д’Онуа, брати Ґрімми.

— Ні, одне, — сказав щур. — І дуже специфічне. Ти можеш побажати закінчити свою книжку. — Він підняв хвоста й ляснув ним по рукопису «Гіркої річки» для наголосу. — Але буде одна умова.

— Яка ж то?

— Мусить померти хтось тобі небайдужий.

Знову знайома територія. Все обернулося сном, у якому він заново прокручував сварку з Люсі. Він був пояснив їй (не дуже добре, але старався з усієї сили), що мусить написати книжку. Що це дуже важливо. Вона спитала, чи це так само важливо, як вона й діти. Він сказав: «Звісно, ні», а тоді спитав, невже це обов’язково має бути вибір.

«Я думаю, що це таки вибір, — сказала тоді вона, — і ти його щойно зробив».

— Знаєш, це насправді зовсім не сцена з чарівної казки, — сказав він. — Це більше як договір. Фаустова угода. Я такого точно не читав у казках, як був малим.

Щур почухав за вухом, якось утримуючи при цьому рівновагу. Яка вправність.

— Усі бажання в казках даються за якусь ціну. А тоді ще є «Мавпяча лапа». Пам’ятаєш таке оповідання?

— Навіть уві сні, — сказав Дрю, — я б ніколи не