Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Загалом розумний підхід. А з огляду на те, що він і мене допитував без пристрасті, сивобородий старий завоював повагу. Якщо доведеться ще зіткнутися — уб'ю швидко.

І лише в одній із далеких в'язниць я побачив щось особливе. По-перше, — ця камера була значно світлішою і сухішою за мою. По-друге, — в приміщенні було щось неймовірне для зіндану. Дерев'яний тапчан та стіл!

— Схоже, тут тримають якогось поважного гостя, — хмикнув я, підбираючи ключ. Вийшло з шостої спроби. Міг би й раніше, якби придивився уважніше. Тільки він був чистим від іржі.

Побачивши нас в'язень підвівся і відійшов до вікна. Мабуть, такі правила.

Наскільки дозволяв розгледіти світло смолоскипа, молодий чоловік. Одягнений скромно, але не в лахміття. У такому халаті і я б не мерз.

— Вечір добрий, шановний… Не підкажете, як пройти до бібліотеки?

Фраза сама вирвалася. Давалося взнаки перезбудження. А потім згадався анекдот про теорію відносності, як її пояснював колишній студент фізик авторитетному злодієві. Запропонував зеку походити камерою, а потім каже: «Ось бачиш: ти ходиш, а насправді — сидиш». Так і я… Начебто вільний, але, як і раніше, у в'язниці.

— Що, перепрошую?

«О, інтелігентна людина. Треба брати...»

— Тисяча вибачень, шановний, ми не знайомі. Не зволите назвати своє шановне ім'я?

Чоловік роздратовано смикнув щокою.

— Насміхаєтесь?

— І в думках не було, — зобразив я легкий уклін. — А вас тут усі знають?

— Новенькі, чи що? — Чоловік відійшов від вікна. — Дядько надумав змінити тюремників? Вирішив, що з колишніми я спілкувався надто довго і міг уже змовитися? Це схоже на старого лиси. Нічого не залишати на долю випадку. Думаю, він і власну смерть запланує наперед.

— Перепрошую, ефенді, але я поки що нічого не розумію. Може, повернемось до початку? З ким маю честь?

— Он як? — ще більше здивувався татарин. — Цікава розмова у нас виходить. А ви точно тюремники?

Задовбав… Він що з Одеси родом? Жодної відповіді, питання на питання…

— Ну, як бажаєте. Не хочете назвати себе, не смію наполягати і заважати вашій самотності. Всього найкращого. Щасливо залишатися.

Я розвернувся до дверей, майже виштовхуючи назовні Абдула.

— Стривайте!

Ага, нудно одному. Ну то якого біса ж ти викаблучуєшся?

— Мене звуть Саїн-булат хан. Єдиний син Булат-Гірея. Старшого брата нинішнього хана Кримської одри Махмед-Гірея.

— Син старшого брата? — пробурмотів я тихо. — Тобто…

— Так. Законний спадкоємець ханського престолу. А мій дядько Махмед-Гірей узурпатор. Який сидить у палаці тільки тому, що султан вважає, що чоловіча лінія мого батька припинилася з його смертю. Не знаю, навіщо я вам це розповідаю... — голос його опустився майже до шепоту. — Мабуть, щоб не забути самому.

М-так. Не дарма кажуть мудреці, що не варто лінуватися зайвий раз нахилитися за каменем. Ніколи не можна бути впевненим, що замість каменю не піднімеш алмаз.

— І давно ти тут?

— Давно… — кивнув наслідний хан.

— А на волю вийти не бажаєш?

Перш ніж відповісти, той сів на лежанку.

— Рік чи два я обіцяв озолотити кожного, хто мене випустить. Поки не зрозумів, що дядько приставив до мене глухих охоронців. З того часу я більше на цю тему не розмовляю. Отже, якщо ви вирішили посміятися з нещасного в'язня, даремно намагаєтеся.

— Розумію. Але перестати розмовляти та змиритися — різні речі. Я теж був у полоні. Тут поруч. Через кілька камер. Абдула — друг, який прийшов мене рятувати. Але, між нами та свободою досі товсті стіни та охоронці. Вдасться втекти — пощастило. Ні… Сам розумієш. Тому й питаю. Тут ти хоча б живий, а підеш із нами — може й світанку не побачиш.

— Живий?! — вигукнув татарин. — Ти називаєш це життям? Та я зараз же готовий померти, за право хоч ще раз подивитися на зірки і вдихнути на повні груди!

«До вашого загону приєднується Саїн-булат хан».