Читати книгу - "Приборкати дракона, Ліра Куміра"

От тільки як це розтлумачити агресивно налаштованим до мене літунам? Навряд чи вони стануть прислухатися, не кажучи вже про допомогу... Ні, мабуть я пас.

- Лети до тих скель, там вузький прохід, вони нас там не дістануть, - прошепотіла, схилившись до голови свого улюбленця, сподіваючись на те, що Брайн встигне проскочити раніше, ніж розставлена нашими супротивниками пастка зачиниться, відрізаючи його від рятівної ущелини.

- "Ми повинні спробувати домовитися", - не погодився зі мною малюк, повертаючись у бік найбільшого звіра, безпомилково визначивши в ньому ватажка. - "У тебе вийде", - мені б його впевненість.

Затамувавши подих, я приготувалася захищати і себе, і крихітку, який довірився своїй недбайливій союзниці. Ось тільки час минав, а крилаті так і продовжували висіти в повітрі, навіть не намагаючись напасти. А щойно я усвідомила цю просту істину, як у голові пролунав владний голос:

- "Хто ти така? Чому я відчуваю в тобі кров богів?", - цікаво, а відповідати я теж маю подумки, чи мені краще прокричати? - "Як тобі буде зручно", - чудово, виявляється, всі мої думки як на долоні, і мене читають, наче розкриту книгу.

- Кажуть, я дочка Крухта і прийшла в цей світ, щоб його врятувати, - знизала плечима, нервово посміхнувшись при цьому. Ось тільки мої співрозмовники і не думали сміятися над таким невдалим жартом, ба більше, вони, здається, чекали на продовження. - Іріала щось затіяла. Наскільки мені відомо, напівбогиня має намір знищити "Серце Світу", - тепер я все ж таки отримала деяку реакцію.

З усіх боків на мене немов би навалилося сум'яття і переживання всіх диких драконів, що фактично заповнили долину.

- "І тому ти прийшла просити в нас допомоги?", - поцікавився головний, але я лише заперечливо хитнула головою, викладаючи свій план:

- Навряд чи вам під силу впоратися з Верховними. Це наша турбота. Але для успіху нашої справи мені потрібно бути в Захмарному палаці. І я навіть опинилася там, як і сотні інших запрошених жителів усіх дистриктів. От тільки дочка Сіалії щось відчула і повернула мене назад, - не впевнена, що мені вдалося все правильно викласти, але, здається, мене зрозуміли.

У всякому разі, я на це сподівалася.

- "Ми не можемо переміщатися у світ богів", - прозвучало сумно, і тут я поспішила запевнити несподіваних союзників, що, в принципі, і сама маю впоратися, ось тільки...

- Мені потрібно в драконячу печеру. Я думаю, Серце мене пропустить, - принаймні таким був мій план. - Ну, або я звідти зможу докричатися до свого батька... - ідея така собі, але іншої в мене не було.

- "Ми проводимо", - ошелешив мене ватажок, і всі інші дракони розступилися, відкриваючи для мене шлях до вершини, що виднілася вдалині.

Пролітаючи над долиною, що розкрилася переді мною, я тільки зараз помітила весь жах її існування. То тут, то там просто в траві виднілися вибілені вітром кістки. І не всі вони належали диким. Багато з них були підозріло схожі на людські.

Скільки ж істот поклали тут життя, відстоюючи свої права і свободу?

- "Ми називаємо її "Дорогою Смерті". Наші родичі так і залишилися не поховані в пам'ять про те, чим ми пожертвували, залишаючи ці землі за собою", - я з жахом дивилася на сотні скелетів, боячись навіть уявити собі те, що ще приховувало це зелене море трави.

Бісів прогрес забрав життя тисяч наших родичів. 

"Хіба воно того варте?", - промайнуло в мене в голові, і я на мить заплющила очі, намагаючись стерти з пам'яті жахливу картинку.

Намагаючись позбутися гнітючих думок, я раз по раз прокручувала в голові свій план. Мало просто потрапити на Пантеон, я мала допомогти Ріггарду впоратися з найнебезпечнішим ворогом, і водночас не зашкодити іншим. По-хорошому б нам замкнути кудись Іріалу, а ще краще було б відправити її на виправні роботи до Вищих. Вони породили цих безпринципних створінь, от нехай самі й розбираються, а нам би світ врятувати, бажано, не зруйнувавши його в процесі "порятунку".

Печера цього разу виглядала немов би занедбаною, і якби не знайомий виступ, то я і зовсім вирішила б, що потрапила не туди. Але ні, побачений у мій минулий візит вхід все ще був на місці, а ось тепла колись кімната перетворилася на запустіле приміщення.

Але як таке можливо?

- Печера Буття перебуває поза часом, і на неї не діють закони Всесвіту. Вона всього лише відображає реальний стан справ у цьому світі, - я обернулася на голос, помічаючи тінь біля входу.

- Звучить не дуже обнадійливо. Невже в нас усе настільки погано? - Я продовжувала дивитися на чоловіка, якого називали моїм батьком.

Дивно про це думати, якщо врахувати те, що фактично моїм батьком був Ольгаф Істрійський, і мені складно було сприйняти Крухта рідною душею. Цікаво, а як йому бачити мене в цьому втіленні?

- Я відчуваю істинну душу всіх створінь Всесвіту, тому твій зовнішній вигляд мене не може заплутати, - мій співрозмовник відповів на незадане мною запитання, і я раптом зрозуміла, що в цього чоловіка була певна схожість із Шостим Лордом. - Але ж ти не за цим сюди прийшла? - Посміхнувся Вищий, і я ствердно кивнула.

- Мені потрібна ваша допомога... Ні, не поспішайте відмовляти, просто допоможіть мені потрапити до Захмарного замку, - я спостерігала за тим, як чоловік розмірковував над чимось, сподіваючись на те, що моє прохання не порушить тієї слабкої рівноваги, яку бог все ще намагався утримувати.

Хоча, про яку рівновагу може йти мова, коли Іріала має намір повністю знищити наш світ?

- Це як гра в шахи, я можу зробити лише один хід, і мені потрібно вирішити, яка допомога буде для вас важливішою, - Крухт підійшов ближче, опиняючись усього за кілька метрів від мене. - Якщо я зараз переміщу тебе на Пантеон, то не зможу більше ніяк впливати на Нитки Реальності, - як же все складно!

- Добре, тоді я спробую сама, - вже не знаю, чи була це підказка, але я точно помітила, як один з пелюстків кам'яної квітки засвітився, варто було Вищому опинитися поблизу.