Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

змінивши свого ставлення, постійно думав про вас. Ображений вашим незрозумілим мовчанням, я вирішив випробувати вашу прихильність. Але, помітивши дерева у вашому саду, які несхожі на криптомерії[352], не зміг пройти повз і здався першим». Він трохи відсунув завісу, а вона, як завжди зніяковівши, мовчала. Але, здогадавшись, що його прихід до неї крізь зарості полину — вияв щирості його почуттів, нарешті промимрила кілька слів.

«Просто душа болить, коли уявляю собі, як ви жили стільки місяців і років у таких трав’яних заростях, але тепер ви нарешті пересвідчилися в моїй вірності, бо я прийшов сюди по росяній траві, навіть не здогадуючись, чи ви хочете зустрітися зі мною. Що ви на це скажете? А за тривале мовчання вибачте, бо воно стосувалося не тільки вас. Якщо віднині я не сповнятиму ваших сподівань, то вважатиму, що заслужив такого покарання, як за порушення присяги», — гаряче переконував Ґендзі жінку в тому, у що сам не дуже-то вірив.

Залишитися в цій оселі на ніч Ґендзі передусім заважала її убогість, а також його високе становище, а тому, придумавши доречний привід, він вирішив їхати. Хоч і не він посадив сосну в саду, але за час вигнання вона так виросла, що, вражений цим, Ґендзі згадав із сумом, неначе далекий сон, усе пережите за минулі роки й місяці.

«Не зміг я пройти

Повз хвилясті гліцинії,

Бо побачив сосну,

Яка підказала,

Що мене в цій оселі чекають...

Якщо оглянутися назад, то від нашої останньої зустрічі минуло чимало років і місяців. Відтоді у столиці багато чого болісно змінилося. Коли-небудь я розповім вам, як, розлучений з близькими людьми, поневірявся в глушині. Як не дивно, але я чомусь впевнений, що й ви нікому, крім мене, не можете поскаржитися на свої страждання, які випали вам за минулі весни та зими», — сказав Ґендзі, а жінка відповіла:

«Невже марно сосна

Всі ці роки

Чекала в саду

І тільки квітів краса

Вас зупинила?»

Коли вона боязко ворухнула рукавами, і їхні пахощі по­пливли навколо, Ґендзі подумав: «Невже вона за цей час подорослішала?..»

Коли місяць от-от мав спуститися за гору, його яскраве сяйво проникло всередину крізь відкриті західні бічні двері, бо галерей уже не було, а від даху нічого не залишилося, а тому було добре видно внутрішні покої, які завдяки збереженому з давніх часів оздобленню, вигідно відрізнялися від зовнішнього вигляду оселі, зарослої папороттю. Мимоволі згадавши героїню старовинної повісті, що зруйнувала пагоду, яку побудував її батько[353], Ґендзі був зворушений бажанням дочки принца зберегти батькову спадщину, і навіть її надмірна сором’язливість тепер здавалася йому виявом благородства. А тому докоряв собі, що мав би про неї турбуватися, але, на жаль, під тягарем власних тривалих прикрощів цілком забув про бідолашну жінку.

Оселя Ханацірусато не була розкішною та яскраво оздобленою, а тому, не надто різко відрізняючись від будинку принца Хітаці, не підкреслювала його численних вад.

З нагоди свята Камо й Обмивання жриці в садибу Ґендзі надходила сила-силенна різноманітних подарунків, які він розподіляв між тими, хто, на його думку, цього заслуговував. Скориставшись цією нагодою, він особливо потурбувався і про дочку принца Хітаці: доручив найвірнішим своїм прибічникам послати до неї слуг, щоб ті розчистили сад від заростей полину й відбудували розвалену дерев’яну огорожу і надали гідного вигляду її оселі. Сам він зовсім не відвідував її, бо остерігався людських пересудів, але досить часто писав їй листи й, повідомляючи, що неподалік від своєї садиби на Другій лінії будує просторий новий будинок, натякнув: «Я маю намір згодом Вас туди переселити. А тому раджу Вам заздалегідь пошукати хороших молодих служниць». Оскільки він турбувався навіть про такі дрібниці, то жінки в цій похмурій, зарослій полином оселі, від радості звертали погляди до неба і кланялися в бік його садиби на Другій лінії.

Усім було відомо, що увагу Ґендзі не привертали до себе звичайні жінки, які нічим — ні розумом, ні красою — не прославилися, навіть якщо йшлося про тимчасове захоплення. А от тепер, зовсім навпаки, він віддав перевагу жінці, яку навіть пересічною не можна було назвати. «Що за незбагненна примха?» — думали люди й пояснювали це зв’язком між ними у попередньому житті...

Жінки різних звань, які колись служили в дочки принца Хітаці, але у важкі для неї часи зневажливо покинули її, розбігшись хто куди, тепер навперебій просилися назад до неї на службу. Вони, звиклі до лагідної вдачі своєї господині, після служби у непримітних домах провінційних намісників, тепер раптом повернулися з відчуттям незнаної досі провини. Тепер, коли вплив Ґендзі зріс у порівнянні з минулим, а вигнання навчило його співчувати людям, він з особливою увагою дбав про дочку принца Хітаці, й невдовзі її оселя ожила й стала багатолюдною. На місці досі сумовитих заростей задзюрчав прозорий струмок, у розчищеному саду повіяло прохолодою. Особливу старанність виявляли нижчі службовці Домашньої управи, що не користувалися прихильністю Ґендзі: здогадуючись, що дочка принца Хітаці підкорила його серце, вони тільки про те й думали, як би їй догодити.

Спочатку дочка принца залишалася у своїй старій оселі, а через два роки Ґендзі перевіз її у Східну садибу. Він рідко її відвідував, але оскільки вони жили тепер зовсім поруч, то, виходячи куди-небудь, він часто заглядав до неї, а тому вона не мала підстав вважати, що він нехтує нею. Хоча я хотіла б ще розповісти про те, як була вражена, повернувшись до столиці, дружина Дадзайно дайні і як раділа Дзідзю, хоча в душі дорікала собі за брак терпіння, але, на жаль, у мене болить голова і я дуже втомилася. Розповім краще іншим разом, якщо принагідно щось згадаю.

Біля застави

Головні персонажі:

Уцусемі, дружина намісника Хітаці

Ґендзі, міністр Двору, 29 років

Коґімі (Емон-но суке), молодший брат Уцусемі

Намісник Каваті, намісник Кії, син намісника Хітаці, пасинок Уцусемі

Згадуваний раніше Ійо-но суке, через рік після смерті імператора Кіріцубо призначений заступником намісника провінції Хітаці, вирушив туди разом з дружиною, Уцусемі, яка колись склала вірш про «дерево-мітлу». Чутка про вигнання Ґендзі долинула здалека до Хітаці, і хоча потай жінка переживала за нього, але не знаходила способу, як передати йому свої співчуття, якщо навіть не довіряла вітрові, що пролітав над вершиною гори Цукуба[354]. Тож минали місяці й роки, а вони, втративши надію на зустріч, не знали нічого одне про одного. Та от несподівано Ґендзі повернувся із заслання, а восени наступного року до столиці виїхав заступник намісника Хітаці.

І саме того дня, коли заступник намісника Хітаці наближався до застави, Ґендзі прямував до храму Ісіяма[355], щоб подякувати богам, які почули його молитви. Почувши від людей на чолі з його сином, намісником Кії, що виїхали йому назустріч, про те, що невдовзі тут проїжджатиме Ґендзі, заступник намісника Хітаці на світанку наступного дня поспішив, щоб не перешкоджати йому на шляху, але численні карети його супутниць, упритул одна до одної, просувалися вкрай повільно, поки тим часом сонце