Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

Коли настав одинадцятий місяць, часто падав сніг або град. І якщо деінде він одразу танув, то в садибі принца Хітаці, в заростях полину і хмелю, куди ні вранці, ні ввечері не проникало сонячне проміння, лежав глибокими ніким не протоптаними кучугурами, немов на вічно засніженій горі Сіраяма в Косі[349], на які дочка принца сумно дивилася цілими днями. Залишившись зовсім самою, вона не мала кого послухати, не мала з ким по­плакати або посміятися. Ночами лежала без сну під запиленою запоною, втративши будь-яку надію.

Тепер, коли в садибі на Другій лінії серед радісного пожвавлення Ґендзі приймали як рідкісного, дорогого гостя, він уже не міг відвідувати жінок, до яких особливо не прагнула його душа. І тим паче не поспішав він до дочки принца Хітаці, хоча іноді й згадував про неї — мовляв, чи жива? Так минав час, і невдовзі ще один рік змінився новим.

Та от одного дня четвертого місяця Ґендзі згадав про Ханацірусато і, відпросившись у пані із Західного флігеля[350], потайки вирушив до неї. Коли довготривалий дощ нарешті-таки вгамувався, крізь хмари виглянув яскравий місяць. Цього чарівного вечора у дорозі Ґендзі, подумки занурившись у минуле і згадуючи свої колишні юнацькі витівки, помітив, що проїжджає повз якусь напіврозвалену оселю, оточену густою купкою дерев. Розквітла гліцинія, що обвивала могутній стовбур сосни, красувалася своїми пелюстками в місячному світлі, а вітерець розносив навколо ледве вловимі ніжні пахощі. Хоча це й не був запах мандаринового цвіту, але Ґендзі, зачарований ним, висунув голову з карети: неподалік росли плакучі верби, а її гілки, переплутавшись, лежали прямо на землі — там, де колись стояла глиняна огорожа. «Здається, я вже колись бачив ці дерева!» — подумав Ґендзі. І справді, це був знайомий будинок принца Хітаці. Розхвилювавшись, він звелів спинитися.

Кореміцу, який у вечірніх витівках завжди його супроводжував, був з ним і цієї ночі. Підкликавши його, Ґендзі спитав: «Це будинок принца Хітаці?»

«Так, його», — відповів Кореміцу.

«Може, та бідолашна жінка і досі тут проживає... Я міг би відвідати її, але не хочу бути непрошеним гостем. Але при такій нагоді все-таки зайди й розпитай спочатку, що і як... Бо якби я помилився, то опинився б у дурнях».

А в той час дочка принца, яка останнім часом тільки те й робила, що поринала в спогади, серед дня задрімавши, побачила уві сні свого батька й, прокинувшись, зовсім зажурилася. Потім, наказавши підмести частину передніх покоїв, мокрих від дощу, що проник крізь діряву покрівлю, та охайно поправити сидіння, тобто зайнята незвичними для неї повсякденними справами, склала такий вірш:

«Туга за батьком покійним

Ніяк не зникає —

Не просихають мої рукава.

А тепер на додачу на них

Краплі дощу упали...»

Тяжко було в неї на серці.

Зайшовши у двір, Кореміцу обійшов його навколо, прислухаючись, чи не чути людського голосу, але не побачив жодної душі. «Я так і знав! Адже я й раніше заглядав сюди, проходячи мимо, і ніколи живої людини не помічав», — подумав Кореміцу і вже повертаючись назад, коли знову визирнув з-за хмари місяць, побачив підняті ґратчасті вікна будинку, за якими колихалися внутрішні завіси. Здогадавшись, що, напевне, хтось тут живе, він, пересилив страх і, наблизившись, кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Всередині також хтось кашлянув і старечим голосом запитав: «Хто там? Що за людина?» Назвавши себе, Кореміцу відповів: «Я хотів би побачити пані Дзідзю». — «Пані Дзідзю поїхала звідси. Але я можу її заступити», — сказав голос старої жінки, що здався Кореміцу знайомим.

Жінка, несподівано побачивши, що до них крадькома проник чоловік у дорожньому вбранні, але поводиться чемно, подумала, що, може, це якийсь лисячий перевертень. Але в цю мить Кореміцу, наблизившись, сказав: «Я хотів би дещо дізнатися. Якщо настрій вашої господині за цей час не змінився, то мій пан готовий, як колись, відвідувати її. От проїжджав сьогодні коло вашої оселі й зупинився. То що йому передати? Кажіть, не бійтеся». Засміявшись, жінка відповіла: «Якби її настрій змінився, то навряд чи вона залишилася б жити в садибі, зарослій осокою. Розкажіть йому все так, як самі побачили на власні очі. Навіть ми, яким довелося бачити чимало всякого дива в цьому світі, такого випадку, як цей, не пригадуємо». Оскільки, як на біду, жінка була готова ще довго розповідати навіть про те, про що її не питали, то Кореміцу сказав: «Добре, добре, передам», — і по цих словах пішов.

«Чого ти так довго затримався? Так що там? — допитувався Ґендзі. — За цими хащами полину справді не видно того, що було в минулому».

«Так, це правда. Навіть людину ледве вдалося знайти. Тітку Дзідзю, стару Сьосьо, я впізнав по голосу», — відповів Кореміцу. У Ґендзі защеміло від жалю серце. «Як вона, бідолашна, страждала всі ці роки в таких заростях! А я й досі не провідав її», — подумав він, усвідомивши свою безсердечність. «Але що робити? Я не зможу таємно відвідувати її, і навряд чи трапиться ще раз такий щасливий випадок... Якщо вона не змінила свого ставлення до мене... Мабуть, все-таки не змінила, така в неї вдача...» — сказав Ґендзі, але заходити відразу не посмів. Спочатку він хотів сповістити про свій приїзд вишуканою запискою, але, зваживши на те, що Кореміцу доведеться довго чекати, якщо вона, як і колись, повільно писатиме відповідь, вирішив відмовитися від такого наміру.

А тим часом Кореміцу сказав: «Ви не зможете пройти, бо геть-увесь полин у росі. Підете після того, як я трохи стрясу її».

«Я сам прийшов,

Щоби дізнатися,

Чи ставлення до мене

Не змінилося в оселі вбогій

Серед хащів полинових», —

проказав Ґендзі сам до себе й спустився з карети. Кореміцу йшов попереду, збиваючи батогом росу. З дерев падали краплі, схожі на дрібний осінній дощ. «Роса з дерев — мов злива!..»[351] — сказав Кореміцу. Поділ сасінукі в Ґендзі промок до нитки. Від середніх дверей у внутрішній галереї, що й раніше ледве трималися, тепер не залишилося жодного сліду, і Ґендзі зрадів, що серед такого запустіння ніхто його не бачить.

Хоча дочка принца відчула, як закалатало її серце від радості, що все-таки дочекалася приходу Ґендзі, але водночас вона страшенно соромилася зустрітися з ним у такому непривабливому вигляді. Вбрання, яке подарувала їй тітка, вона не хотіла й бачити, бо не лежала душа до нього. Тож відтоді воно зберігалося у китайській коробці для пахощів. Оскільки воно приємно пахло, то тепер служниці подали його своїй господині. Усе ще вагаючись, вона одягла його й сіла за вже знайому засмальцьовану завісу.

Зайшовши всередину, Ґендзі сказав: «Ми не бачилися з вами всі ці довгі роки, але я, анітрохи не