Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

і вірять, що Андрійко знає все, геть усе про скарби. Тому також не бракує таких, які кажуть, що Андрійко – щоправда, добрий і навіть сердечний чоловік, – але таки хитрий. Бо колись давно, це всі знають, він розшукав десь аж під Паляницею, у якійсь ямі, величезний скарб: мідний котел, повний золота і брильянтів. І вже хотів витягти оте з ями. А оте як почне ним бити і кидати об землю! Мало що смерті не скуштував Андрійко. Від того часу вже тільки оповідає про скарби, інших не дуже по них посилає. Може, чекає, поки прийде такий, що буде знати примівки й закляття. А може, хоче знати, що «Він», той, що сидить на скарбах, сам біс, щезник буде виробляти з іншими людьми. Андрійко і на гадці не має ані шукати скарби, ані братися копати.

Коли Андрійко оповідає, людей набивається до хати, як бджіл коло матки. Посідають, постають чемно, як у панському театрі. Андрійко під образом святого Миколая сидить на грубих ліжниках, на лаві в кутку. По обидва боки коло нього спираються на стіл довговолосі старці. Далі на лавах під стінами поважні ґазди. Баби, челядинський рід, десь на ліжках та припічках. Пообсідали їх густо-густо. То одна, то інша крутяться коло ватри, що весело тріщить у грубі. А молодші дівчата й дітлахи на верхній частині печі, як на поверсі, і з глибини запічка виглядають одні одним із-за голови. Молоді стоять коло дверей, коло полиць, або десь низенько присіли при самій землі на маленьких стільчиках. Усі не зводять очей з Андрійка. І так усі слухають, перемінившись на слух. Часом пітніють і червоніють, відкривають роти, кивають головами, переглядаються значущо, а часом сміються, аж шиби дзвенять. Часом хтось крикне, вибухне короткою словесною сутичкою й відразу змовкне. І далі слухають, слухають без кінця. Вслухаються в те, що вітер, полонинський балакун, нашептав Андрійкові на Льодовій Бабі.

Бо колись полонинський вітер вирізьбив – так само, як ті гафти з інею, – так собі, для нікого, хіба для вітру самого, і життя ватажка та співака Дмитрика. А потім розвіялося, минуло. Розгубив усе шумний буйний вітер, як і ті свої мережива з інею та порозбивав чудесні павутини, розтопив разом із товстими пластами льоду, потоптав назавжди.

Голови, гніздо молодецьке

На південний схід від Чорногори, далеко на південь від осель над Чорним Черемошем височіє Льодова Баба, найвищий верх хребта, який розділяє два Черемоші. Схили Льодової Баби лагідно спадають довгими узгір’ями до Білого Черемошу і обрубані коротким спуском у бік Чорної Ріки. Полонина Баби дуже розлога й широка, мов степ. Часом забуваєш, що ти у горах і на хребті, бо там можна влаштовувати кінні перегони. Та водночас ця місцевість є дуже самітною, бо відрізана від усього світу обжитих гуцульських гір. З південної сторони видно ген до Тороядзи, до ще вищих вершин Родни. Але з північно-західної сторони все заступає темна стіна Чорногори. Зі сходу, з боку Білої Ріки лиш де-не-де видно самотні хати. На самій полонині височіють там і сям скелі, наче якісь звалища та руїни. Колись – тисячі років тому – там, мабуть, був замок або й ціле місто замків. І тепер там мають бути пивниці, величезні льохи, до яких, схоже, знайшов доступ Дмитрик.

Одна з тих скель – це власне закам’яніла Попадя Євдокія, сама Льодова Баба16. Ця скеля відкрита для постійних західних вітрів. У холодні пори року вітер обліплює її снігом, сонечко топить сніг, але Стовп знову обмерзає льодом від морозяного вітру. Так ця крижана оболонка, немов шаром кожухів, огортає Бабу, про яку легенда каже, що була це мачуха без серця. Зимовою порою вона вигнала свою пасербицю по малини на цю полонину, але сама скам’яніла, покарана бурею та вітрами, і, хоч мала багато кожухів, замерзла та й так стоїть і досі.

Саме там, як переказує Андрійко, років тому зо сто тридцять сидів, просиджував, сім зимок прозимував, тільки з Льодовою Бабою бесідував, то тулився до неї і намагався звіритися, то кепкував із Баби і дув їй у ніс, Дмитречко ясний.

Було у Головах досить молодців та опришків. І відважні, гідні хлопці бували між ними. Пушкарі та військові ровти понадривали груди й ноги, гасаючи за ними по горах. А голівці до шибениці не поспішали. Скорше десять пушкарів вишкірило зуби і пішло гризти пісок, перш ніж один голівський хлопець потрапляв їм до рук.

Але не було сміливішого, веселішого, а водночас яснішого й делікатнішого леґіника на всі гори, не було більшого модара-винахідника, не було співака славнішого, як Дмитро. І нових пісень ніхто краще від нього не вмів скласти. Дотепер виспівують його пісень цілі гори, а найбільше славетні сонячні Голови.

* * *

Хай би хто мудрий сказав, що Синиці не чародійські гори! Там є скарби Довбуша і Пелеха не тільки в коморах між скелями, але й у ямах та сховках. Може, вони навіки поховані під хвилями плит і рухливих цикотів, що постійно зсуваються стрімкою стіною до Черемошу, заростають гущавиною молодих берізок. Там не тільки є доступ до тамтого світу, а ще й уздовж Синиць наші гори розділені на два світи.

З того боку, на півночі, над Чорною Рікою, у Криворівні – панське гніздо, закрите у собі й обгороджене. Власне, сто тридцять років тому його наново відбудували. Оточили ґраждами з будинків, опоясали кам’яними валами і стерегли їх із дерев’яних веж, оснащених стрільницями та критими ґаночками, якими постійно ходили гайдуки. І збудували там у саду з великих каменів тюремний льох для опришків, фурдиґу, що пізніше служила панщизняним арештом. Люди, що проходили повз двір та фурдиґу старою стежкою, яка пізніше стала дорогою, відверталися з огидою чи навіть жахом. І про це старенька Марічка Чорниш (яка, хоч і має дев’яносто років, та все ще мандрує й одного денька на місці не може всидіти – видно, що млинарська дочка) згадує ще й тепер:

– Тремтів християнин, а що вже казати про жида, коли коло тої фурдиґи тихенько пробирався. Щоправда, в одного пропадала охота до бешкету, а в другого до премудрих практик. Ото була фурдиґа! І сила таки була якась у тих панах. Ніхто б тепер не повірив.

Згодом прийшли інші покоління і переінакшили панщизняну твердиню. Принесли туди світло й радість, а в гори дружбу та допомогу. Але цього не успадкували нові дідичі. Прийшли й усе змарнували. Тому тепер усе панське