Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

обійстя розвалене і погоріле. Вони зникли, випарувалися, як зачаровані реліквії та скарби. Пропали лицарські пам’ятки, картини, старі рідкісні книги, рукописи і записки з вимірами. Не чути іржання коней, ані гуркоту коліс по подвір’ї. Не чути ні музики, ні співу. Нема вже там ніяких дідичів. Тільки дерева, немов законні сини, непомітно успадкували життя цієї оселі. Але серед старих садів, серед могутніх модрин та дубів вищиряються і нині, наче повибивані зуби з черепа почвари, брили панщизняної фурдиґи.

З другої, південної сторони, за Синицями, високо над похмурими ярами, вимитими бурхливими та мінливими Річками, високо понад оселею Дідушка, на семи ґрунях і над сімома потоками розмістилося інше гніздо – Голови, садиба вільних, багатих і гордих ґаздів, що навіть не знали, як пани виглядають і для чого вони потрібні на цьому світі. Колись, може, років триста тому, а може, навіть ще давніше, з півдня, з-над Білої Ріки, почали пробиратися сюди в букову пущу перші осадники-пастухи. Шукаючи скарбів і копаючи десь високо аж на вододілі, вони знайшли три людські голови, наповнені золотом. І через ті голови назвали це місце – Голови. Ще донедавна громада мала у гербі три голови. Спочатку осадники мали там тільки якісь колиби та кошари. Ночами вони мусили завжди підтримувати навколо тих загород щонайменше по чотири великі ватри, які були здалека помітні й охороняли від суворих лісових гостей. Згодом вони ще й забарикадували колиби спочатку брилами й викорчуваним корінням, а потім побудували ґражди з будинків, зроблених із величезних добірних колод. Бо там була така багата на звірів околиця. Ведмеді крутилися там десятками, і худобу треба було добре стерегти на кожному кроці. Тому там кожна людина вже змалку була стрільцем і мисливцем.

Здається також, що тоді там людина настільки була собою, що страшно про це подумати. Бо якщо траплявся хтось твердий або колючий, як волохата лісова бджола, або навіть злий і безсердечний, то був жорстокий до краю. Ба, навіть не одне прізвище ніби свідчить, які дикі і страшні там бували люди: Баган означає по-волоськи потвора, прізвище Лупайло означає вовчисько, Шкінда – кат. Адже по світі ще ходив живий і страшний біс, поки його не вбив Головач. Та переважно люди там були добрі, навіть настільки добросерді й зичливі, яких тепер годі уявити. Може, у нинішні часи така доброта знищила б і погубила саму людину. Деякі вишукували розмовне зілля і пили з нього чарівний сік для того, щоб знати і розуміти мову птахів та підслуховувати розмови різних істот. І через це дозволяли іншим розуміти мову свого серця. Не було, однак, кому слухати, як і не було кому використати таємниці на зле, бо їх берегли буковини та пущі.

Сьогодні там лагідні луки, високо розташовані, але соковиті царинки, гарні сінокоси та залишки отих славетних буковин – могутні буки, яких важко знайти на світі, а ще старі сади, що ростуть на місці давніх пущ. Усе це свідчить про щедрість святого сонечка для Голів. Однак сто тридцять років тому Річки були завалені ломом, і плай, що піднімався високим берегом над прірвою (названим недавно Циганською скалою), плай, прорубаний крізь пущу, і звідси назва Просічний, був єдиним сполученням із Синицями. Навколо були бори й гущавини, непрохідні ломовиська. Ще й тепер ялиці-башти та гіллясті буки, що пнуться над прірвою, дають уявлення про те, який там колись був ліс. І тільки на горі було рівне безлісе місце, зване Ігровищем на пам’ять про весняні ігрища та гуляння хлопців.

Зразу за Просічним, серед великих буковин, розбудували свої житла по горах і схилах старі роди: Шкіндів, Паліїв-Шекериків, Томанів-Сиприянчуків, Василюкових-Понеполяків, Граків-Янушевських, Баганів, Пуршег та інших. Кожне житло на окремому ґруні, кожне оточене ґраждою, укріплене й огороджене, кожне серед власної буковинки. І підібралися з часом ці оселі на захід аж під чорну Річку, аж під високі полонини хребта Скупової і далі через хребет – над Чорний Черемош, на Зелену. Майже кожен із тих родів мав інакше походження: руське, румунське, польське, турецьке й вірменське. Але ці роди ще донедавна женилися і єдналися тільки з рівними собі. І пісня старовіку про це оповідає:

А ти роду великого, та й я не малого,

Як ся будеш женихати, то й я не від того.

З Просічного видно ці голівські хати, розкидані на ґрунях, позакривані ґраждами, так само як закривають забралами сяючі сріблясті шоломи. А коли кинути оком у протилежний бік, на схід, глибоко в долині видно бані церкви та село Дідушкова Річка, зване також Красноїллям.

Назва Дідушкова Річка походила від осадників та слуг, яких там поселив і обдарував віном старий Дідушко.

Як розповідають хроніки, що зберігаються у плебанії, перша церква була збудована на краю села (там, де Річка впадає в Черемош) дідичкою Людвіґою Потоцькою, великою коронною гетьмановою, і отцем Яном Ґадзінським у 1757 році. Це було через дванадцять років після смерті Довбуша. Там росла колись над Черемошем дуже велика ялина. Власне з неї тоді побудували церковцю, а з грубого пня зробили вівтар. І саме ця ялина дала назву парафії та поселенню Красноїлля, що означає гарна ялина. Сто тридцять років тому ця церковця ще стояла біля устя Річки над Черемошем. Пізніше і парафію, і церкву перенесли у верх Дідушкової Річки, ближче до Голів, на місце, зване Дубовим. Також там збудували у 1820 році нову велику церкву, яка існує досі. Після перенесення церкви назва Красноїлля перейшла на цілу Дідушкову Річку. Але якщо хтось хоче побачити стареньку церковцю, збудовану два століття тому з гарної ялиці, церковцю, до якої ходили хлопці з Голів, у якій був хрещений Дмитро і весь рід Василюків, то мусить податися до Чегринівки. Саме там стоїть при дорозі з Косова до Кут чинна, хоч і вже ветха церковця, що в перерізі має форму хреста з короткими раменами, з багатьма дашками, причілками та критим ґанком. Над цим ґанком видніється напис наполовину латиною, наполовину староцерковною мовою – що для добра суспільства перенесено цю церкву 1821 року з Касноїлля.

Завдяки заснуванню парафії Річка отримала постійний зв’язок із церквою та зі світом. Але Голови ще не були пов’язані з парафією. Хтось ходив до церкви у Красноїллі, натомість інші – аж до Ферескула над Білим Черемошем. Голови жили своїм життям. Багато років головські роди навіть не женилися з найближчими красноїльцями. І так століттями села, оселі та роди жили кожен для себе, серед пущ і полонин, без