Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

То нещастя і клопіт для всіх, а може, і для себе самого, той Андрійко. Самограйка якась, і то така, що постійно виграє щось інше. Що йому затикали рота від дитинства, що його годували мудрістю різних народів! І панства всілякого дали йому скуштувати. Пестили його, розпещували! І так його кохали, що мало не задушили. З тої любові хотіли потім вичистити з нього всі ті мари і баяння. Прали його так, наче перед святами тріпали праником жидівську шмату, просяклу нафтою. Так у нього валили. Але що з таким поробиш? Обтрусився, як дика гуска, крила у леті висушив, розправив, тріпочеться над горами у сонці та своє клекоче.

Потім оповідали ще дещо. Балачки, як балачки, хай би було. Але розказують, що йому захотілося Довбушевих скарбів. Вештався, літав, мучився, шукав, і невідомо, чи щось знайшов. Одні кажуть, що знайшов, що забрав собі ті скарби. Просто пограбував цілі гори, обібрав усі кам’яні комори. Для того, щоби міг валандатися світом, знову говорити, пустувати і знову мандрувати. Щоб йому, боронь Боже, ноги не задеревіли, якби він один тиждень на місці посидів. А інші кажуть:

– Ні, то пусті балачки. От, втовкмачилося в дурну голову, що сам буде, як Довбуш. Надумав людей ощасливити. Став вештатися хтозна-де і чимало молодих людей до вештання приохотив тим шуканням і копанням, розледачив їх, розбуянив. А скарбів ще менше мали, ніж перед тим, бо все позаставляли у жидів на ті вигадки.

Потім вони верталися з пустищ, прилітали з Андрійком ті безвусі, лопотячи крилами, мов яструби, приходили до ґміни з галасом, стрільбою, зі співом. Хотіли людей учити своїх порядків. Хіба для того, щоб притягти сюди нові каральні експедиції.

Та врешті пішли чутки, що йому вже дали лад поважні люди, щоб він припинив бунтувати: прогнали його звідусіль, вислали його з вівцями аж на саму Льодову Бабу і залишили самого на зиму в сіннику. Там, де найдальша і найхолодніша полонина! Там, де стоїть великий кам’яний стовп, обліплений кригою та бурульками! То вона, смертоносна відьма, карга, сама Попадя Євдокія, закам’яніла і заледеніла яга! Пильнує, аби було зимно на світі! Аби все мерзло і кам’яніло.

Нехай тепер сидить собі там старий Андрійко! Хай тій закам’янілій бабі Євдокії оповідає те, чого інші баби мають вже досить. Нехай її зігріє або хай спробує її навернути чи, може, підбурити?! Ого! Хай там разом із нею сидить, перетворившись на камінь. То для нього найкраще побратимство.

І так би вже й було…

Але, коли заледеніє цей світ, коли зимовий вітер повіє від Чорногори до Льодової Баби, він різьбить тоді памороззю на молодих ялинках, що ростуть під верхом полонини, ніжну сіть. Видовжує смерекові голки у неймовірно довгі стовпчики та колонки інею, перетворює їх на крижані квіти, блискучі колючі будяки, пухнасту позолоту, довгі закручені завитки, узорчаті трояндочки, на майстерно сплетені сіточки, на крихітні мечі, корони та зірочки. Справжні казки з інею для молодих смерек вітер сам снує, гаптує, відтіняє.

І так само вітер висмикує на Льодовій Бабі іншу казкову тканину. Тче, снує, хочеш чи не хочеш, оповідь: про леґіника золотоволосого, про співака й опришка невинного з великого роду Василюків-Понеполяків зі знаменитого поселення Голови, який колись давно перебував власне там, на Льодовій Бабі.

Отож старий Андрійко, хоч уже, може, й замерзав і, не пильнуючи овець, почав кам’яніти зі смутку, тулячись до крижаної Попаді, однак, коли повіяв казконосний вітер, почав рухатися і наш повістун, як одна з тих строкатих ящірок, що весною повзають на Льодовій Бабі. Знову закортіло йому говорити. І приніс він нам із крижаної країни зимову оповідь, ту казку інею.

Тепер Андрійко вже не втручався до громадських справ, зі скарбами не путався, нікого не поривався ощасливити. Тільки оповідати. Це не шкодить: хай собі вибріхує, скільки хоче.

Однак люди нераз знущаються і з повістунів, навіть проклинають їх. Хто знає, чи щиро, чи через якусь образу на життя. Може, навіть за те, що їх дурять, що заслоняють їм, мов мальованою прикрасою, злу долю. Виговорюють усяке (і то дошкульно) ще й тепер і самому Андрійкові. Щоправда, перед тим, як він прийде, як почне оповідати, а також наступного дня після оповіді. Так уже мусить бути.

Але хай лишень десь з’явиться Андрійко: чи ввечері на толоці, чи по обіді в неділю, чи при засновинах хати, чи аж на полонині, всі враз одноголосно кричать, просять, набридають:

– Оповідай, Андрійку солодкий і пишний! Кажи, братчику! Абись дочекав сто літ! Абись ґаздував та й панував, Андрійку!..

І Андрійко, потираючи лису голову таким розмашистим рухом, ніби розчісував буйні кучері, втупившись в одну точку, таємничо посміхається. Страх який радий, але гейби трохи опирається і не хоче. Сідає, щось довбає у файці, довбає, поки не стане тихо. А тоді набиває файку тютюном і запалює кілька разів. Та щось надто довго думає, бо файка постійно гасне, нема з неї втіхи. І так, тримаючи в пальцях або притуляючи до губ згаслу файку, починає розповідати. І як запустить це веретено! Ого! Кінця не видно!

Сидить собі Андрійко, дивиться ясними промінними очима, кошлаті вуса настовбурчуються, а ніс розширяється від посмішки, наче міх. Тільки гляне, відразу тепло робиться на серці, любо на світі. Срібне довге волосся оточує лисину і спадає на плечі, ще більше виділяючи лису, велику, міцну голову. А які ніжні руки має Андрійко! Відразу видно, що нічого не робить.

І хоч йому дівчата й молодиці купили не одну кольорову шовкову хустку, щоб прикрашала його шию, файка швидко робить своє. За тиждень найгарніша хустка, вкрита пропаленими дірками, чорніє. Має такий вигляд, наче він її успадкував від прадідів.

Не лише про шовкові хустки не дбає тепер Андрійко, не дбає і про ґаздівство. Хай баби ґаздують! А він би тільки мандрував світами, царями, слухав би пісні та говорив про Дмитрика і про давнину. А баби дякують Богові, що Андрійко вже не втручається до господарства. Бо вже би пороздавав чи не всі свої хати першому-ліпшому приблуді із вдячності за те, що той слухав його побрехеньки, або за те, що той розповідав щось цікаве. А родина хай би пішла з торбами по світі! І сам Андрійко частенько й кількох грошів на тютюн не має. І не дбає про це.

Це дуже дивно, бо люди пам’ятають старі часи