read-books.club » Гумор » Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз 📚 - Українською

Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

255
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Претенденти на папаху" автора Олег Федорович Чорногуз. Жанр книги: Гумор. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 98 99 100 ... 133
Перейти на сторінку:
перед іспитом.

— Встати! Суд іде! — гримнув уже знайомий Сідалковському дідок.

— Прошу сідати, — сказала симпатичним контральто суддя. — Свідків прошу залишити залу.

Раптом Сідалковський відчув, що геть протверезів, у голові стало ясно й прозоро. Серце опустилось кудись глибоко вниз, а кров піднялася на таку висоту, що почервоніло, як він здогадався, навіть тім'я. Приречено глянув спочатку на двох засідателів, тоді на обох адвокатів, залу, набиту пенсіонерами, і тільки після цього перевів несміливий погляд на суддю, яка в цих справах, очевидно, з'їла зуби, бо зовсім не посміхалася.

Суддя неквапно перегорнула справу, тоді й собі подивилася на Сідалковського таким поглядом, ніби десь уже з ним зустрічалася, тільки не могла пригадати, де саме.

Як тільки назвали його ім'я й прізвище, Сідалковський підвівся з таким виразом на обличчі, ніби його збиралися не судити, а висувати на нову посаду чи обирати самого в народні судді. Підійшов до трибуни (принаймні він думав, що той предмет, за яким не сиділи, а стояли і давали всілякі свідчення, називається саме так), красиво поклав руки на бічні стойки і завмер у такій вишуканій манері, що в судді у перші хвилини, здавалось, відібрало мову.

Проте суддя хутко згадала, що вона не жінка, а слуга її величності Феміди, і одразу змінила вираз розгубленості й зачарованості на суворість та неприступність. Спочатку ознайомила присутніх зі справою, тоді поцікавилася в Сідалковського, як його прізвище, ім'я та по батькові. Не забула й про вік, роботу, посаду. Потім такі ж запитання поставила до Ії.

А далі перейшли до найнеприємнішого. Всі питання, що ставила йому суддя, зводилися до одного: чи визнаєте себе батьком дитини Надії Карапетян? Сідалковський нагадував в'юна, якого несподівано спіймали на вудку, кинули в каструлю й почали посипати сіллю. Він так нахабно й безсоромно відбріхувався, що суддя не витримувала і опускала очі. Сідалковський розцінив це як переконливість власних доказів, і брехня, що досі трималася певних рамок, несподівано, як повінь, вийшла з берегів. Судді нічого не залишалося, як негайно внести в свої запитання більше конкретності і цим самим спрямувати потік слів у попереднє русло, але з таким розрахунком, щоб він не дуже розмивав береги і залишки совісті Сідалковського.

— Отже, ви вважаєте, що дитина не ваша? — перепитала суддя таким тоном, ніби хотіла довідатися у Сідалковського: «Тоді ж чиє воно?»

— Бачте, — почав Сідалковський, — аби я вмів заглядати в жіночі душі…

— І це ще в нього повертається язик таке говорити?.. — не стрималася Ія.

Суддя строго глянула в її бік і постукала для чогось олівцем по карафці, в яку забули налити води. А може, зумисне не налили, щоб дзвін був кращий.

— Аби я вмів заглядати в жіночі душі значно глибше, — продовжував Сідалковський, — то я точно відповів би. А так не можу взяти на себе сміливості відповісти, бо мій погляд у жіночу душу так само обмежений, як і ваш у даному конкретному випадку…

— А ми ваш погляд спробуємо розширити, — оптимістично пообіцяла суддя.

— Цікаво, за рахунок чого? — нахабно поцікавився він.

Суддя глянула на нього так, що він прочитав у її погляді: «Ти мені подобався, але тільки до цього моменту!» Вона так поспішно почала перегортати справу, що Сідалковському здалося, ніби вона зараз і справді розширить якщо не діапазон його погляду, то зіниці очей неодмінно. Так воно й вийшло. Суддя взяла якийсь папірець (на такій відстані навіть мисливці не могли б сказати, що то за документ) і запитала:

— Отже, ви, Сідалковський, категорично стверджуєте, що з Надією Карапетян не мали ніяких інтимних стосунків, а також не вели ніякого спільного господарства?

Сідалковський насторожився. Спочатку йому хотілося запитати: «Скільки вже можна в одній і тій же ступі воду товкти?» Але від запитань він поки що про всяк випадок відмовився. Надходила критична мить — це Сідалковський відчув, як казав Стратон Стратонович, шостим чуттям. У залі стало тихо, як на морі перед бурею. «Треба зніматися з якоря», — подумав Сідалковський і вперше благально поглянув на адвоката: що ж ти, мовляв, сидиш — гроші любиш, а гвинт заклинило…

Адвокат зрозумів його з напівпогляду й підвівся.

— Я прошу високий суд, — високопарно почав він, — покликати свідків. У мого підсудного…

— Гаразд, — погодилася суддя і поклала папірець, як ніж, на те ж саме місце: мовляв, до цієї зброї поки що не вдаватимемось.

У Сідалковського відлягло від душі. Він не знав, що то за папірець, але якийсь незрозумілий страх передавався від нього і морозив йому не тільки душу, а й п'яти.

Першим із свідків покликали Грака. Очевидно, за алфавітом. Грак ступав самовпевнено по червоній, давно не фарбованій підлозі, розкидаючи ноги в різні боки. Ніс тримав рівно і трохи високо.

— Такий же прохвост, як і цей, — кинула репліку мадам Карапєт.

Суддя знову взялася за олівець. Почалась та сама процедура: прізвище, ім'я, по батькові свідка, рік народження тощо,

— Ви можете, Сідалковський, поки що сісти, — звернула увагу суддя на Євграфа.

— Я вам дуже вдячний за вашу турботу, але дозвольте вам заперечити: сидіти не завжди краще, ніж стояти.

— А вас надовго садити ніхто не збирається, — втішила суддя й повернула голову до Грака:

— Ви знаєте, що за неправильні свідчення, відповідно до статті процесуального кодексу…

Грак поспішно закивав головою і для чогось навіть поворушив вухами.

— Скажіть, ви знаєте добре громадянина Сідалковського?

— Більше, ніж самого себе!

— Ви часто бували у нього вдома?

— Частіше, ніж у себе!

— Чим це пояснити?

— У мене жінка набагато вища за мене… У залі почувся смішок.

— Що, вона виганяє вас із дому?

— Вона непомітно запускає у мене пазурі. Взагалі-то вона через три хвилини про все забуває, а я три дні відходжу. Доводиться переховуватись в Сідалковського.

Посміхнулася і суддя:

— Ви кажете, що вона через три хвилини

1 ... 98 99 100 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"