Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Спочатку я не могла на них дивитись. На них усіх. Переважно сиділа з напівзаплющеними очима, намагаючись слідкувати лишень, аби на мене ніхто не напав. Та ніхто й не намагався.

І десь за тиждень я прокинулась посеред ночі. Хтось тихо і тужливо співав пісню: про зелений ліс поряд із селом, про квіти, що вкривали узлісся. Про сонце, що пестить щоки, та хлопця, який цілує в уста. Я впізнала той голос — то співала жінка-метейка.

В її голосі було життя.

Але жити вона не намагалась. Боротись теж. Жоден з них. Тому вони не нападають. Не нападають тут, як не роблять цього і в селах, і містах, й усьому Метейському краї, і в усій Циркуті. Хоча їх більше.

Їх більше там, поряд з белатами і дарвенхардцями, поряд із сервусами, якими стали їхні діти. А вони не нападають. А вони не змагаються. Їх більше там, як більше тут, де я одна, закута і зморена чеканням, та настільки втомлена психологічно, що часом не можу навіть встати. Вони могли б дочекатись, коли я засну міцніше, бо ж щодень я справді ставала більш втомленою і розсіяною. Вони б могли спробувати примусити мене покликати на поміч, відчинити клітку, напасти на охоронців. Більшість доби ніхто за ними не спостерігав. Але вони не робили цього. Хоч їм і не було вже що втрачати.

Чому?

Страх.

Двадцять боялись однієї.

Як тут, так і там. Причина вже навіть не в белатах. У самих підкорених. Вони раби настільки, що вже й не думають про те, що можна бути вільними. Вони раби в своїх душах, серцях, у власних головах. Пани вже могли б нічого не робити з цими людьми.

Я ж не заподіювала їм нічого поганого. Але я бачила їхній страх переді мною.

Колись я була такою самою.

Але тоді, тієї ночі, почувши спів жінки, я вперше відчула разючу відмінність між нами. Хай я йду в пітьму, та я принаймні йду.

А вони — ні. Вони вже поховані. І навіть не ті, хто сидить за ґратами. А ті, хто пасе панських коней замість своїх. Хто вишиває сорочку господині, а не свою. Хто отримує удари нагайкою за надто голосний сміх, і знову покірно йде працювати.

Ярий… він знає, ким я була. Може, не те, що саме метейкою, але що підкореною — точно. Тому він посадив мене сюди. Він знає, хто я, чи те, ким була, він настільки гарно розуміє мене, що вчить ламати страх перед кайданами, посадивши серед тих, хто про це й не думає.

Він кував з мене зброю. А будь-який метал перед тим, як стане вістрям стріли, потрапляє у вогонь і плавиться. Опісля твердіє.

Він вкинув мене у вогонь, щоб я стала іншою.

Не кращою. Сильнішою.

Я просиділа в тій в’язниці десять днів, перш ніж Ярий нарешті спустився, щоб на мене поглянути. І коли ми зустрілись, я знала, що виглядаю спокійною. Я вже не хапалась за пруття клітки. Знала, що та не робить мене переможеною. Бар’єр подолала, учителя зрозуміла.

Найбільше в житті я тепер хотіла вибратися з того смороду і голоду, і помитись. У підземеллях водились блохи та інша мерзота, від якої все моє тіло почервоніло і свербіло.

Вчитель зупинився перед ґратами.

— Я вже думала, ви ніколи по мене не прийдете, — мовила я тихо і злісно.

— А хіба тобі тут погано? — спитав він з легкою посмішкою. Але погляд його лишався холодним і зосередженим.

— Мені недобре будь-де, але тут ще й блохи. Випустіть мене. І зніміть нарешті окови.

— Впевнена?

— Так.

Я говорила наказовим тоном і це явно його розважало. В камері ніхто не дихав.

Ярий витягнув з кишені велику в’язку ключів і випустив мене. Тоді знову зачинив клітку.

Ми мовчки йшли коридором якийсь час. Я швидко крокувала попереду. Тіло, що звикло бути в русі, хотіло повернутись до звичного порядку від скніння на одному місці. Зрештою піднялись сходами нагору, минувши тюремну варту, і опинились у внутрішньому дворі. Я вперше за десять днів побачила білий світ, бо в камері було таке вузьке вікно, що крізь нього проникав всього один-єдиний промінь на світанку.

— Ти так боялась, що навіть не подумала сказати мені, що не хочеш сидіти у в’язниці.

— Бо ви вчите мене покорі, — буркнула я, навіть не дивлячись на нього, і йшла далі. Внутрішньою площею ходили учні та дарвенхардці. Я помічала на собі зацікавлені погляди. Ще б пак — брудна, зла, десять днів не розчісувалась і не вмивалась; все в тому самому одязі, що мандрувала лісом.

— Так. А ще я вчу тебе мудрості. Сьогодні ти сказала, що хочеш вийти — і я тебе випустив. І вчинив би так в ту саму мить, коли зачинив камеру. Але ти боялась про це сказати. Ти боялась, — мовив Ярий і, раптом схопивши мене за плече, притиснув до стіни. Я важко дихала, дивлячись на нього знизу вгору. Він був вищий за мене десь на голову, майже так само, як і Всевлад. Я відчувала таке роздратування, що аж тремтіла.

— Дарвенхардці виконують накази не тому, що бояться. В цю школу нікого не заганяють силою. Це — вибір, свідомий і незалежний. Ти його зробила. Ти вибрала Дарвенхард, а значить, обрала службу белатам.

— Якщо