Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Вірність, — прошепотів він, а тоді труснув мене так, що я від несподіванки вдарилась потилицею об кам’яну стіну.

В очах замерехтіло від болю. Я була втомлена і роздратована, і не чекала цього.

Але роки і дурнувата вдача беруть своє.

Вірність потрібно заслужити, так само, як і повагу.

Я вдарила його. Сильно, не стримуючи себе. Вперше не боячись, не будучи впевненою в тому, що не зможу завдати йому шкоди. Я просто хотіла зробити йому боляче. Вдарила лівою рукою, затиснутою в кулак до хрускоту пальців. І вчитель або ж не чекав цього, або просто був впевнений в тому, що я, як завше, буду трохи скута. Боятимусь. Не сподіватимусь на перемогу.

Та десять днів у підземеллі з підкореними довели мене не лише до спокою. До шалу.

Я вцілила, як і хотіла. Ярому в праву вилицю. Його голова метнулась вбік і він трохи розтиснув пальці в мене на плечі. Цього було досить — я відштовхнула чоловіка від себе, а тоді спробувала довершити справу, влучивши супротивнику ногою в сонячне сплетіння. Та Ярий, вмить оговтавшись від несподіваного нападу, схопив мене за литку і, продовживши силу удару, запустив мною просто в землю. Я впала, а тоді одразу ж перевернулась на спину і стрімко підвелась. Роздратовано здерла з себе куртку — надворі стояв мороз, але мені було жарко.

А ще куртка заважала рухатись.

Ярий стояв і спокійно дивився на мене. Натомість усі, хто до того займався на подвір’ї своїми справами, витріщились на нас.

— Десять днів з підкореними у в’язниці! — прогарчала я, встаючи в бойову стійку.

— Ти не протестувала, — мовив Ярий тихо.

Я знову напала. Ефектно, з розбігу хотіла влучити йому в голову ногою, але отримала удар у бік. Відскочила і зайняла оборонну позицію, бо в бою противник знову б ударив у такій ситуації, і я цього чекала. Але Ярий не бив. Він знову зупинився.

Він бавився зі мною.

А я вкотре наскочила на нього. І знову він був швидшим.

— Дістанеш мене ще бодай раз — і, може, я повірю в серйозність твоїх намірів, — сказав чоловік.

Бій був довгим і зібрав чимало глядачів. Не щодня учениця нападає на свого вчителя, та ще й за такої кількості народу. Я напосідала і щоразу Ярий уміло перехоплював мене, наче знущаючись. Привселюдно повчаючи. І хоч я була слабшою та не такою граційною, як він, та від цього розпалялась іще більше. Зрештою він схопив мене ззаду, заключивши в кільце своїх сильнющих рук, а тоді шарпнув, спіймавши за зап’ястя, і завів їх мені за спину. Я завмерла. Холодне повітря роздирало легені.

— Здавайся, Ханно. На сьогодні досить, — мовив Ярий. Чи не вперше його голос видався мені втомленим.

Дихала так важко, що, здавалось, нутрощі от-от не витримають перенавантаження. Несподівано для себе помітила серед дарвенхардців, які оточили нас колом, знайоме лице. Та очі сльозились, і я засумнівалась, чи все так, як здається.

Не може бути…

Я ледь повернула до Ярого голову.

— Це наказ?

Він похитав головою.

І я таки влучила йому в підборіддя. Своїм чолом.

Вивихнувши при цьому собі одну з рук, які він стискав.

Мені було погано. Почувалась безмежно втомленою і розбитою після бійки з вчителем, якій передували паскудні обставини. Найгіршим був мій емоційний стан, як не дивно. Руку вправили і, хоч вона й продовжувала боліти, та все ж той біль був терпимим. Перш ніж я дала лікарю перев’язати свою потерпілу кінцівку і прибинтувати її до тіла, щоб знерухомити, я вперлась і домоглась таки права спершу прийняти душ. Стояла під потоком гарячої води, відчуваючи як щойно підлікованою правицею, яка безвольно звисала вниз, бігають болючі мурахи. М’язи розслаблялись. Але мені не стало краще на серці. Я помилась спеціальним милом, від якого повиздихали всі блохи, одяглась у сорочку за коліна, бо більше ні з чим однією рукою б не впоралась, дала лікарю перебинтувати пошкоджену кисть і пішла до своєї кімнати, одягнувши важкі шкіряні чоботи просто на босі ноги. Зайшовши в кімнату, роззулась і безсило впала на ліжко, з трудом вкрившись ковдрою. Не одразу вдалось провалитись у важкий сон.

Мені здавалось, що я пережила грозу, а тепер мене чекає буря. Не могла викинути з голови бідолах у підземеллях і того, наскільки змінило мене життя.

Був обід, коли заснула, а надвечір крізь сон я раптом почула, як прочинилися двері кімнати. Подумала, що то Ярий, і трохи злісно пробурмотіла:

— Що, скучили вже, вчителю?

— Скучив, — пролунала відповідь. Голос не належав Ярому. Низький, бархатистий, з виразним акцентом.

Я сіла на ліжку так різко, що аж в голові бемкнуло. Мабуть, то мізки вдарились об череп — подумалось мимохідь.

Вперше з часу мого перебування в Дарвенхарді груди сповнила безмежна, тиха радість.

У кімнаті стояв Ільяс. Ми не бачились півроку, а не розмовляли ще більше, але здавалось — минула вічність.

— Не вставай, — мовив він тихо, коли я смикнулась йому назустріч.

— Тоді ви сідайте, — пробурмотіла я, не в змозі приховати радість. Сама від себе такого не чекала. — Мені здалось, що я побачила вас у натовпі, але я… ну, була трохи зайнята.

— Я помітив, — мовив Ільяс, уважно дивлячись мені в обличчя. Наче шукав у ньому щось.