Читати книгу - "Хранителі Персня"

— Розкладіть багаття, якщо зможете, — відповів Гадальф. — Коли тут є хтось здатний пережити таку негоду, він нас помітить і без вогню.

Завдяки передбачливості Боромира загін мав хмиз тріски, але усе стало вогким, й ані ельфу, ані навіть гної не вистачило вміння розпалити вогонь на лютому вітрі. Нарешті за справу взявся Гандальф. З явною неохотою підібрав він жмут хмизу, владно сказав: «Наур єн адра аммон!» і вдарив патерицею у середину жмута. Сліпучі зелений спалах — і полум'я охоплює дерево, і тріщить, годиться.

— Ну, тепер у будь-якого спостерігача від Рівендел до гирла Андуїну ніяких сумнівів щодо мене не залишилося, — пробурмотів він. — Я, так би мовити, просигналив «Гандальф тут!»…

Але Хранителям було вже не до спостерігачів. З вогні їм стало веселіше. Дерево чудово горіло, шипів, танучи, сніг і хоч під ногами відразу стало сльотаво, це не заважало гріти руки над вогнем. Так і стояли вони пліч-о-пліч навколо танцюючого вогню. Червоне світло осявало стомлені, стурбовані обличчя, а за ними чорною стіною стояла ніч.

Але хмиз згорав швидко, а сніг усе падав та падав.

Вогонь став пригасати; його підживили останньою блискавкою.

— Ніч закінчується, — сказав Арагорн. — Невдовзі світанок.

— Якщо ці хмари пропустять хоча б якесь світло, пробурмотів Гімлі.

Боромир вийшов з кола та вдивився в чорноту ночі.

— Сніг вщухає, - оголосив він. — І вітер послабшав.

Фродо втомлено дивився перед собою. Лапатий сніг невпинно падав з темряви, мигтів білими плямами над вмираючим [309] вогнищем і зникав. Ніякого послаблення він не помітив. Його знов хилило на сон, аж тут він раптом помітив, що вітер дійсно вгамувався, а сніжинки стали більшими і падали рідше. Повільно розгорялось слабке вранішнє світло. Нарешті снігопад припинився зовсім.

У міру того, як розвиднялося, навколо з'являвся мовчазний, повитий снігом світ. Нижче їхнього притулку нагромаджувались горби, замети, безформні нарости, які зовсім сховали стежину, по якій вони підіймались; але на висотах, як і раніш, висіли важкі хмари, все ще погрожуючи снігопадом.

Гімлі подивився вгору й похитав головою:

— Карадрас не пробачив… У нього ще є чим нам допекти, якщо підемо далі. Чим швидше ми спустимося назад, тим краще!

З цим усі згодились, але відступати було тепер нелегко, а може, й неможливо: вже за кілька кроків від вогнища снігу навалило вище голів гобітів; подекуди великі замети наросли просто під стіною.

— Гандальф може піти вперед з патерицею та протопити стежку, — сказав Леголас. Буря мало турбувала його, з усього товариства лише він не засмутився.

— Якби ельфи вміли літати, ти б міг притягти з неба сонячний промінь та й протопити, — відповів йому Гандальф. — Я не можу видобути вогонь з нічого. Сніг не горить!

— Ну, — сказав Боромир, — коли розумні голови не допомагають, люди руки прикладають — так у нас кажуть. Нехай шлях прокладають найсильніші. Пригадайте: хоч зараз геть усе засипано, сніг почав заважати нам, коли ми завернули за скелястий виступ ось там, понижче. Якщо дістанемося туди, нижче має полегшати — а це яких-не-будь п'ятсот кроків звідси.

— Тоді що ж, давай спробуємо, — сказав Арагорн. Він був на зріст вище від усіх у загоні, але Боромир, який трохи поступався йому, був ширший у плечах та кремезніший. Він пішов першим, Арагорн за ним. Повільно, через силу віддалялися вони. Подекуди сніг доходив їм до самих грудей, а іноді здавалось, наче Боромир не йде, а пливе чи розгрібає сніг руками.

Леголас стежив за ними кілька хвилин з посмішкою на вустах, а потім звернувся до інших: [310]

— Тут казали, нібито шлях прокладе сильніший? А я кажу так: хай плугатар оре, видра плаває, а бігти по траві, по листю чи по снігу — пошліть ельфа!

Тут він спритно скочив на замет, і Фродо вперше усвідомив, хоч і бачив це щодня, що ельф так і не змінив свої звичні легкі черевики на чоботи, й ноги його залишали на снігу лише ледве помітні відбитки.

— Прощавайте! Я пішов за сонцем! — сказав він Гандальфові і побіг, хутко, немов по твердому грунту, вниз по стежині; миттю обігнав він людей, що посувалися повільно, і, помахавши рукою, зник за поворотом.

Ті, хто залишився на місці, чекали, збившись докупи; Боромир та Арагорн віддалялися, доки не перетворилися на чорні цятки на білому снігу й нарешті зникли з очей. Час тягнувся нестерпно. Хмари спустилися нижче, й з них час від часу зривався сніг.

Чекали нібито довго, але минуло лише близько години, і Леголас повернувся; майже водночас на стежині да леко позаду від нього з'явились і Боромир з Арагорном. Слідом за ним вони стали підійматися схилом угору.

— Ну, — вигукнув Леголас, підбігши, — сонця я не привів: воно гуляє у блакитних небесах півдня, й снігова наліпка на жалюгідному горбику, що ми звемо Багряним Рогом, його зовім не хвилює. Зате я приніс добру надію тим, хто приречений ходити, а не літати: одразу за поворотом найбільший намет, у якому наші силачі-люди ледь не втопли. Вони було впали у відчай, але тут я повернувся і сказав, що той намет трохи товщий за стінку, а за ним снігу відразу стає менше, а далі земля взагалі лише припорошена.

— Так я й думав! — сказав Гімлі. — Це не звичайна буря. Карадрас проявив свою лиху волю. Він не полюбляє ані ельфів, ані гномів, і цей намет призначений, щоб не дати нам пройти!

— На щастя, цей твій Карадрас не взяв до уваги, що з вами люди, — сказав Боромир, підходячи до них. — І люди не хиляві. А втім, звичайні робітники з лопатами прислужилися б вам краще. Так чи Інакше, а прохід через намет ми пробили, і за це нам мають бути вдячні усі, хто не навчений пурхати, як ельфи.

— Добре, замет пробитий, але як же ми усі спустимося? — спитав Пін, виказуючи загальну стурбованість гобітів. [311]

— Дуже просто! — сказав Боромир. — Я, звичайно, втомився, але не вичерпав сили, і Арагорн теж. Ми понесемо вас, малюків. Інші, без сумніву, зможуть пройти самі. Ну, друже Перегріне, з тебе й почнемо!

Він підсадив гобіта до себе на спину і сказав:

— Чіпляйся мені за плечі сам! Руки мені знадобляться! — і покрокував униз, приминаючи сніг. Слідом Арагорн поніс Меррі. Пін дивувався людській силі, дивлячись на прохід, пробитий у заметах без будь-яких засобів. Навіть зараз, несучи таку вагу, Боромир намагався руками розширити вузьку щілину для тих, хто йшов слідом,