Читати книгу - "Хранителі Персня"

- І Білл дещо прихопить, так, хлопче? — сказав Сем. Поні сумно, але покірливо подивився на нього.

— Добре, — погодився маг, — . але використаємо ми цей хмиз лише у випадку, якщо доведеться обирати між вогнем і смертю.

Спочатку загін просувався вперед дуже швидко. Але незабаром підйом став крутим і важким. Дорога звивалася по кручі, подекуди зовсім зникала під завалами кам'яних брил. Під важкими хмарами передчасно згущавіла нічна імла. Різкий вітер свистів поміж скель. Опівночі вони опинились приблизно на середині величезної гори. Тепер вузька стежка завертала ліворуч під прямовисною стіною, а зверху, невидимі у темряві, нависали похмурі громаддя Карадрасу. Праворуч темним проваллям позначилось урвище — край глибокої ущелини.

Із зусиллям подолали вони ще частину схилу й зупинилися перепочити. Щось м'яке торкнулося щоки Фродо. Піднісши руку, він побачив у себе на рукаві неясні плями лапатого снігу. Збиралось на бурю.

Сходження тривало, але невдовзі сніг пішов суцільною стіною, став заліпляти очі. Фродо ледве відрізняв темні зігнуті постаті Гандальфа й Арагорна всього за кілька кроків попереду.

— Не до вподоби мені це, — пробуркотів, відсапуючись, Сем у нього за спиною. — Добре бачити сніг гарним ясним ранком, коли встаєш з ліжка та визираєш у віконце. Краще б ця хмарка просипалася над Гобітоном! Ото б Ш там зраділи!

Сильні снігопади були рідкістю у всіх чвертях Гобітанїї, крім Північної, й завжди вважалися приємною подією та приводом для радощів. Жоден старожил (крім Більбо) вже не міг пам'ятати Лихої зими 1311 року, коли Брендівіна замерзла і білі вовки вдерлися у Гобітанію по кризі.

Гандальф зупинився. Сніг лежав шапкою на його плечах та каптурі. На землі шар снігу вже сягав до щиколотки. [306]

— Цього я й побоювався. Що скажеш, Арагорне?

— Я цього теж побоювався, але менше, ніж іншого. Звісно, високо в горах, навіть тут, ближче до півдня, завжди ризикуєш потрапити у снігопад. Щоправда, він рідко буває тут таким густим, ще й на такій висоті: тут стежка зазвичай чиста протягом усієї зими.

— Чи не старанням Ворога це сталося? — спитав Боромир. — У нас кажуть, наче він вміє керувати грозами в горах Тіні на кордонах Мордору, У нього дивні здібності й багато спільників…

— Довгу ж він мав відростити руку, — здивувався Гімлі, - якщо міг за триста ліг пригнати сніг з півночі на наші голови!

— Так, рука його подовшала, — сказав Гандальф.

Доки вони відпочивали, вітер ущух і сніг майже припинився. Поплентались далі — але не зробили й п'ятисот кроків, як буря відновилася з новою люттю. Вітер завив, снігопад перетворився у сліпучий буревій; незабаром навіть Боромирові стало важко йти. Гобіти, зігнувшись у три погибелі, старанно йшли, ховаючись за спини своїх рослих товаришів, але було зрозуміло: якщо завірюха не вщухне, далеко вони не втечуть. У Фродо ноги мліли від утоми. Пін ледве ворушився. Навіть Гімлі, витривалий, як усі гноми, із зусиллям пробирався вперед.

Раптом весь загін зупинився, наче за нечутною командою. У темряві почулися моторошні голоси. Можливо, то були лише пустощі вітру у тріщинах та проваллях скелястої стіни, але здавалось, наче хтось пронизливо верещить і дико, з підвиванням, регоче. З гори котилося каміння, пролітало над головами та падало позаду мандрівників. Раз у раз з невидимої вершини зривалися, глухо рокочучи, великі валуни.

— Сьогодні далі йти неможливо, — сказав Боромир. — Хто хоче, хай називає це вітром, але я чую голоси, і дуже люті; а камені поцілюють саме в нас!

— Я називаю це вітром, — сказав Арагорн, — і все ж таки ти маєш рацію. Є у світі чимало сил, ворожих до усіх двоногих істот без винятку. Вони мають свої власні цілі, й Саурону вони не служать. Часто вони навіть старіш за нього й раніше з'явилися у світ.

— Карадрас здавна звали Жорстоким, — нагадав Гімлі, - і слава в нього погана з давніх-давен, коли про Саурона у цих краях й чутки не було. [307]

— Чи не однаково, хто супротивник, якщо ми не в змозі подолати його? — зазначив Гандальф.

— То що ж маємо робити? — жалісно вигукнув Пін (він чіплявся, тремтячи, за Меррі та Фродо).

— Або зупинитися, або повернутися, — відповів Гандальф, — Йти далі не можна. Трохи вище, якщо я правильно пам'ятаю, стежина відходить від скель до невеличкої западини під довгим укосом з твердої породи. Там не сховатися ані від снігу, ані від камнепаду, ані від чого іншого. -

— Але й повертатися, доки буря не вщухла, теж неможливо, — сказав Арагорн. — Адже, коли ми піднімались, нам не трапилось укриття більш придатного, ніж ця скеляста стіна.

— Оце так укриття! — пробурмотів Сем. — Чи одна стіна без даху — цілий дім?

Увесь загін тепер зібрався під скелею, притуляючись до неї якомога щільніше. Вона була злегка похилою у бік півдня й могла так-сяк прикрити мандрівників від північного вітру та каміння, що падало з гори. Але вітер зі снігом, що падав усе густіше, так і шмагав у вічі звідусіль. Вони збилися тісною купою, спинами до стіни. Гобіти прилаштувалися під боком поні; Білл терпляче згодився затулити їх, але невдовзі снігу намело йому вище колін, і замети все більшали. Якби гобіти були самі; без вищих супутників, їх засипало б зовсім.

Сонливість здолала Фродо; він швидко занурювався у теплу, туманну дрімоту. Йому здавалося, наче вогонь зігріває його ступні, а з тіні по інший бік вогнища лунає голос Більбо: «Я не дуже високої думки про твій щоденник. Снігова буря дванадцятого січня! Заради її опису не варто було повертатися!»

— Але ж я хотів відпочити, виспатися, Більбо! — із зусиллям вимовив Фродо й одразу відчув, що його трусять. Зі стогоном повернувся він до дійсності: Боромир розкидав сніг і підняв його з землі.

— Гандальфе! Напіврослики так загинуть! Немає сенсу тут сидіти й чекати, поки нас засипле з головою. Треба якось рятуватися!

— Дай-но їм ось цього, — сказав Гандальф, попорпавшись у своїй торбі й діставши шкіряну флягу. — Кожному по ковтку. Це прощальний дарунок Елронда, славнозвісний «мирувар» з Імладрісу. Діє дуже сильно. Хай вип'ють по черзі! [308]

Ковтнувши теплої і духмяної рідини, Фродо відра ожив, сонливість відступила. Друзі його теж піднесли духом, до усіх повернулись надія й бадьорість. Але сніг вщухав, валив усе більше і більше, і вітер скиглив усе гучніше.

— Чи не запалити нам багаття? — раптом спитав Бор мир. — Вибирати зараз, схоже, доведеться саме між