Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

Настала пора, що криється поза людською увагою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Даріан біг наперед.

За ним сипалися іскри.

Вперше надруковано 1909р.

Гермес Праксітеля

Поїзд зупинився в полі і стояв довго. У вагоні першого класу було веселе товариство жінок, які їхали на бал. В середньому купе сидів коло вікна юний офіцер в пелерині, навпроти нього — цивільний грубий панок. Увагу жіночого товариства захопив офіцер.

Шепотом і виразами очей робили вони собі замітки про незвичайного молодця. Його відкрита голова була всіяна короткими гебановими кучерями, що підкреслювали ясність обличчя і темно-сині очі. Він встав, сперся коло вікна і дивився в далечінь.

Три красуні не зводили з нього очей. Крайня з правого боку з золотавим волоссям і фіалковими очима, учителька мистецтва, рухала рожевими пальчиками і жваво ловила профіль юнака в альбом для малювання. Середня, з довгастим чоловічим виразом, барашкувала ніжкою, закиненою на коліно, і дивилась перед себе з посмішкою насолоди. Третя взяла її під руку, мружила чорні очі і шепотіла з гарячим віддихом воркуючої голубки:

— Сором’язливість білої рожі в лиці офіцера палає до цілунку.

Середня замітила:

— Якийсь невблаганний смуток впився в його душу. Золотоволоса білявка зітхнула і додала:

— Шия з головою творить одну лінію. Впасти в його обійми — можна вмерти. Гермес Праксітеля.

Товаришки потакнули.

Грубий панок був схожий на бочку. Він почав розмову про природність контрастів, про війни за всіх часів і в усіх народів.

На доказ своїх слів панок сказав, що, хоч на далеких фронтах ллється тепер кров і трупи вкривають землю, життя йде своїм давнім шляхом і незмінним порядком.

Голос панка гудів рішучою самовпевненістю, як барабан. Офіцер дивився на нього спідлоба, в його очах заграв глумливий усміх, на лиці з’явились плями.

— Війна — це проклята підлота і ганьба людства, — процідив юнак.

Панок витріщив очі.

— Як це?! Так говорить офіцер про святу справу, яка спасає вітчизну від ворога? Це ж бунт проти національної етики і богохульство супроти суспільної моралі!

Офіцер відповів:

Вітчизну спасають творчим трудом і любов’ю, а не насильством, ярмом, людською кривдою і грабунком. Що мені до національної етики, коли в ній нема справедливості, що мені до суспільності, яка грабує мене, вимагає життя. Чому я маю ненавидіти кожний інший народ? Одна струна скрипки, одна сторінка рукопису цінніша для вітчизни і людства від обіцяного раю дармоїдів. Хіба ви не знаєте, що нуждарі моляться Богу, а він свою манну посилає ситим світу цього. А справжні наші боги зараз бродять в болоті.

Панок посатанів.

— Війна — це традиція історії людства, вона прийнята усім цивілізованим світом.

Юнак відповів:

— Видно, що та історія нічому його не навчила і що людству ще далеко до справжньої культури, коли немає іншого виходу.

Панок розкричався:

— Мовчіть! Я накажу вас заарештувати! Я бачив, як ви не зволили навіть зняти шапку зі знаком монарха і символом держави, тільки махнули згірдно головою, аж та шапка полетіла під лаву! Прошу йти за мною! Подайте ваші документи!

Офіцер встав, за ним — його слуга. Слуга підійшов до офіцера, розгорнув на його плечах пелерину і почав виймати з кишені на грудях документи. Пусті рукави хиталися по боках — офіцер був без обох рук.

Жах ударив по присутніх. З кута долетів тихий зойк і плач. В повітрі замигали парасольки, десятки жіночих рук піднялися вгору, і на кавуновий лоб товстого панка градом посипалися удари.

Вперше надруковано 1952 р.

Михайло Могилянський

22 листопада 1873 — 22 березня 1942

Фото надане Національним музеєм літератури України

Послуговуючись назвою оповідання геніального колумбійця, можна сказати, що смерть у новелі «Стріл» відома всім заздалегідь. Цей нерв смерті тремтить уже з перших речень, зі стлумлених думок-очікувань-переживань закоханого молодика, який вийшов з вагона «як місячник з отвертими очима (мав усе ж рацію М. Коцюбинський: «Треба б трохи почистити мову») нічого не бачив і не чув навкруги: переходячи через рейки, ледве не опинився під локомотивом поїзда, що рушав далі…» Невласне пряма мова (на той час новий в літературі художній засіб), яскраві чуттєві ретроспекції, відверто сформульований молодиком для себе намір «розрубати Гордіїв вузол» ведуть неухильно до фатального розв’язання проблеми банального — але й вічного! — «трикутника». І несподівана, бо неочікувана, присутність третього, нервова забава з пістолетом стрімко наближає смерть, про яку відомо заздалегідь, лиш невідомо доки сталася, чию, як і невідомо, чого більше зосталося героєві: «ненаситимого шаленства кохання… чи такої ж ненависті…»

Ця нервовість хвороблива, перечулена, як здебільшого перейнята нею українська новела «переходового» періоду, що для неї матеріалом уперше стало не село, а думки і почування інтелігента. Це притаманно навіть таким шедеврам, як «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської чи «Цвіт яблуні» Михайла Коцюбинського. Зате ця проза виробила нові форми, нове письмо, тяжіла до психологізму, опановувала внутрішній монолог. Тут уже не до помочі була народна мовна (і мовлена) стихія, виникла потреба нової фрази, нової лексики. У формуванні цієї прози (а власне новелістики) є доля праці й призабутого письменника, перекладача, критика Михайла Могилянського.

Цей роботящий чернігівець (народився 1873 р., після закінчення гімназії та юридичного факультету Петербурзького університету працював чиновником, потім в Українській Академії наук), мабуть, вчасно зрозумів, яка доля готується при будові «світлового майбутнього» авторам творів з назвами на кшталт «З темних глибин життя». У середині 30-х Михайло Могилянський покидає Київ і враз залишає будь-яку літературну роботу. Померти йому судилося в 1942 р. у далекому Красноярському краю. Понад сорок років по тому психологічними новелами М. Могилянського зацікавилися молоді українські кінематографісти, за їх мотивами створений короткометражний художній фільм. Думаю, не останній — новели Михайла Могилянського кінематографічні. Письменник, що сам себе викреслив з літературного процесу, повертається в літературу.

© Василь Портяк, письменник (Київ)

З темних джерел життя

Поїзд зупинився на великій станції, де він мусив стояти півгодини, дожидаючи стрічного поїзда, що йшов на північ. З купе першого класу вийшов молодий, гарний з лиця чоловік, літ, мабуть, під тридцять. Од усієї його фігури віяло почуттям здоров’я, бадьорості, енергії, молодої сили. Здавалося, він, як тонкий гурман, смакує радість сього почуття, коли почав швидко ходити біля вагонів, прислухаючись, як замерзлий сніг приємно хрустить під ногами. Сталевий погляд спокійних сірих очей