Читати книгу - "Мондеґрін"

Володимир Рафєєнко

Мондеґрін

(пісні про смерть і любов)

Хто ти, Господи?

Савл

Стукотить-грюкотить кобиляча голова…

«Кобиляча голова»

Я не такий молодий, сер, щоб закохатись у жінку за її співи, і не такий старий, щоб полюбити її не знати за що, — мені йде сорок дев’ятий рік.

Вільям Шекспір «Король Лір»

про суть

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Тарас Шевченко

Яка в цьому всьому може бути суть, пане господарю? Габа дихав крижаним повітрям Києва і думав про те, що осінь і так цього року випала тепла, але все ж холод прийшов так раптово, так зненацька, що йомайо. Ну яка в цьому всьому може бути суть? І що таке українська суть, якщо її порівнювати, скажімо, з російською? Звичайно, українська суть, якщо вона наша національна, повинна відрізнятися від суто суті, мовити б, ворога. Чи ні? Чи все ж таки є певні філософські координати, де зникає національне і вступає на свій важкий і беззмістовний шлях суто людське? Чи можемо ми припустити, що росіяни не люди? Українці, приміром, люди, а росіяни — навпаки (навпаки — прекрасне слово; пакибытие? час відтворення? Иисус же сказал им: истинно говорю вам, что вы, последовавшие за Мною, — в пакибитии, когда сядет Син Человеческий на престоле славы Своей, сядете и вы на двенадцати престолах судить двенадцать колен Израилевых)[1]. А якщо ми вже це припустили, то французи чи загалом європейці — що тоді таке? Як із ними бути? Усі ці Сартри, Камю і Леві — вони хто за біологічною ознакою? Дельоз, Дерріда, Барт. А особливо Дарвін (Charles Robert Darwin)? Що за такий, сука, богослов цікавий? Не знайшлося порядної людини йому кістки битою переламати, щоб не міг писати ту дурню, ніби у людини та мавпи спільні родичі. От скажи мені, пане богослове, одну річ. Воно тебе гребе, з ким там у людини розумної спільні родичі?

Та ні, все ясно. Homo sapiens, чи то пак Homo sapiens sapiens, сумний та нетверезий, з ким ти тільки не спав, нещасний, особливо у важкі дев’яності. Що вже казати про двотисячні чи десяті, заповнені вогнем по самі вінця.

Знаєте, бува, все так докупи складається, що просто край. Душу рве відчуття, що життя закінчується і біжить від тебе, як нічна електричка в Публієве-Неронове (те ж саме, що Клавдієве-Тарасове, селище міського типу Бородянського району Київської області. Засноване в 1903 році, розташоване за 2318,6 км від Парижа. На развилке держитесь правее, продолжая движение по А4/Е25/Е50; следуйте по знакам на Paris/Luxembourg/Thionville), і світиться примарними вогниками. Притому духовна зрілість ніяк не надходить. Дивишся в минулі дні, а вони порожні, і замість високого сенсу, що бринить у сяйві повноти буття, ти маєш тільки несмачний бетонний пляцок провінційного перону. Порожні пачки з-під сигарет, лузга насіння, недопита пляшка світлого чернігівського, на лавці якийсь безхатченко читає Конана Дойла. Вітер носить жовтий пил. І, стоячи по вуха в цьому пилу, ти розумієш, що нічого доброго таки у своєму житті не зробив (екзистенція просто кров’ю сходе, вдивляється в тебе сумними очима мертвих родичів та персонажів народних казок).

І от у такому стані суне лісом sapiens sapiens. У такому от, значить, стані. А тут мавпа спить. Уявіть, співвітчизники. У нього екзистенція, а вона спить, курва. У нього смуток яйця сріблом викриває, а вона шампанського напилася і розкинулася під горіхом. Бодхісатви України. Ясно, що траплялося по-різному. Ось звідсіля й родичі.

Краще б запитав, з ким мама його спала, цей Дарвін. Богослов. Мавпи, бачиш, йому завадили. Стільки тварин у нашому суспільстві, що мавпи — це навіть не півправди. Тільки чверть біди. Цікаво, чому він нічого не написав про кабанів, ворон, їжачків, щурів, метеликів, бабок, собак та вовків, ведмедів, гадюк, щирих та відвертих гієн і поодиноких безвинних дятлів у нашому політикумі? Жабокряківка, а не парламент, їй-бо.

— Але чому я наїхав саме на Дарвіна? — Габа раптом розгубився.

Чому не на Мартіна Лютера (Martin Luther)? І те, що він німець, нічого не значить. Німці, зрештою, такі ж самі, тільки більше люблять порядок. Якщо вже ти порушив правило якесь, ну, приміром, вирішив посцяти в самісінькому отворі Бранденбурзької брами, то твій товариш-бурш, з яким ти щойно у барі пиво дудлив, здасть тебе поліції, навіть не переживай. Незважаючи на те, що ти, скажімо, носій ідеї анархо-радикалізму.

— Так до чого саме все це провадить?

А хто ж його знає, пане господарю, до чого, Габа стенув плечима, вивчаю мову. Така мова співуча й балакуча. Так і тягне на всілякі чудові нісенітниці, різнокольорові дурниці, закликає до березневого безглуздя, до святої нікчемниці листопада. Цією мовою можна сто тисяч років без упину бубоніти курзу-верзу, молотити своїм недосконалим переселенським язиком харків-макогоників (Харков? мак? гонимо зайця зі срібними яйцями).

Тут Габа подумав, що в нього, мабуть, починається синдром поліглота. Доки розмовляв із собою рідною російською, був собі людина людиною. А як другу заходився вивчати, усіляке казна-що на ум почало спадати. Від многія знанія многія і печалі.

— Така вона, доля сучасного інтелектуала, — сказав він собі, важко зітхнув, із повільним сумом втягуючи у сивувату голову бадьоре повітря довічного