Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

почуття воднораз і якось підносило його; усвідомлюючи власну гідність, він не хотів бути злим, тож заборонив собі підходити й заважати їм; бачачи, як вони розгарячилися, він відчував свою перевагу, і з усього цього народилася, незбагненно й для нього самого, поза будь-якою логікою, по-гермафродитському невиразна думка, що ті двоє в кінці городу в якийсь досить розкутий і вартий осуду спосіб закликають Бога.

Якщо таку химерну плутанину в голові взагалі можна назвати міркуванням, то описати її словами годі й сподіватися, адже хімія її темряви у світлі мови враз гине. До того ж Вальтер, як він уже показав Зиґмундові, зі словом «Бог» не пов’язував жодної віри, і після того як це слово спало йому на думку, довкола нього виникла боязка порожнеча; отож перше, що сказав шурякові Вальтер після тривалої мовчанки, від усього цього було дуже далеке.

 — Якщо ти вважаєш, нібито не маєш права якнайрішучіше відмовляти її від цих відвідин, то ти — віслюк. Який же з тебе лікар?!

Зиґмунд анітрохи не образився й на це.

 — Ти вже розбирайся з нею сам, — спокійно відповів він, підвівши погляд, і знов узявся за роботу.

Вальтер зітхнув.

 — Клариса, звісно, людина незвичайна! — почав він іще раз. — Я дуже добре її розумію. Визнаю навіть, що зі своїми категоричними поглядами вона певною мірою має рацію. Згадай лишень про те, чим нині сповнений світ, — про бідність, про голод, про всілякий занепад, згадай, наприклад, про обвали в шахтах, де директори заощаджують на підпорах та кріпленні!…

Зиґмунд і знаку не подав, що згадав про це.

 — Отож вона й замислюється про такі речі! — суворо провадив Вальтер. — І це, як на мене, чудово її характеризує! Ми всі аж надто легко заспокоюємо своє сумління. А Клариса виявляється кращою від нас, коли вимагає, щоб усі ми змінились і обзавелися сумлінням діяльнішим — таким собі сумлінням без кінця-краю, безмежним. Але я хочу спитати тебе ось про що: чи не призведе це, якщо чогось такого взагалі ще не сталося, до втрати глузду на ґрунті моралі? Адже тобі це видніше?!

Зиґмунд, почувши цей наполегливий заклик, присів на одну ногу, допитливо звів очі на зятя й промовив:

 — Божевільна! Але не можна сказати, що в сенсі медичному.

 — А що ти скажеш про її твердження, — допитувався далі Вальтер, забувши про свою погорду, — нібито їй являються знамення?

 — Вона стверджує, що їй являються знамення? — стривожено перепитав Зиґмунд.

 — Авжеж! Отой божевільний убивця, наприклад! А недавнечко отой божевільний собака в нас під вікном.

 — Собака?

 — Та ні, якийсь ексгібіціоніст.

 — Он як? — мовив Зиґмунд і замислився. — Тобі теж являються знамення, коли ти знаходиш об’єкт для малювання. Просто вона висловлюється емоційніше, ніж ти, — нарешті виснував він.

 — А те, що вона заявляє, нібито має взяти на себе гріхи тих людей, і мої гріхи, і твої, і ще казна чиї?! — збуджено вигукнув Вальтер.

Зиґмунд випростався і струсив з рук землю.

 — Чи почувається вона пригніченою гріхами? — спитав він без потреби ще раз і, немовби на радощах, що може нарешті погодитись із зятем, ввічливо визнав:

 — Це — симптом!

 — Це — симптоми? — приголомшено перепитав Вальтер.

 — Манія гріховности — це симптом, — неупереджено, як фахівець, підтвердив Зиґмунд.

 — Так воно то так, — додав Вальтер, ту ж мить оскаржуючи вирок, що його сам-таки й накликав. — Тоді ти спершу маєш сам поставити собі запитання: «А чи є гріх узагалі?» Гріх, певна річ, є. Однак у такому разі є й манія гріховности, яка насправді зовсім не манія. Ти цього, мабуть, не розумієш, адже це — надемпірично! Це — скривджена відповідальність людини за вище життя!

 — Але ж вона запевняє, що їй являються знамення! — заперечив, стоячи на своєму, Зиґмунд.

 — Але ж мені, кажеш ти, теж являються знамення! — різко кинув Вальтер. — І я зізнаюся тобі, що іноді мені хочеться навколішки благати долю, аби дала мені спокій. Проте вона посилає мені знамення знов і знов, а найпрекрасніші — через Кларису! — Потому, вгамувавшись, повів далі: — Тепер, наприклад, вона стверджує, що той Моосбруґер втілює нас із нею в нашому «гріховному образі» й що того чоловіка послано нам як застереження. Але це можна зрозуміти й так: він — символ того, що ми нехтуємо найвищими можливостями свого життя, його, так би мовити, світлим образом. Багато років тому, коли Майнґаст поїхав від нас.

 — Одначе манія гріховности — це симптом певних порушень! — нагадав йому Зиґмунд з незворушним спокоєм фахівця.

 — Ти, звісно, тільки симптоми й знаєш! — уперто захищав свою Кларису Вальтер. — Адже все інше виходить за межі твого досвіду. Та, може, в цьому упередженні — вбачати лише порушення в усьому, що не відповідає щонайпростішому досвіду, — й полягає гріх і гріховний образ нашого життя?! А Клариса вимагає внутрішнього спротиву цьому. Ще багато років тому, коли Майнґаст поїхав від нас, ми… — Він пригадав історію, коли вони з Кларисою «взяли на себе» Майнґастові гріхи, але пояснювати Зиґмундові процес духовного пробудження було річчю марною, і тому він завершив фразу, непевно додавши: — А втім, ти й сам, либонь, не заперечуватимеш, що в усі часи знаходилися люди, які немовби спрямовували на себе чи й зосереджували в собі гріхи решти людей?!

Шуряк задоволено поглянув на нього й привітно відповів:

 — Ну ось! Тепер ти й сам доводиш те, що я стверджував ще на самому початку. Те, що вона, як їй здається, відчуває на собі тягар гріхів. — типова поведінка, спричинена певними порушеннями. Але в житті трапляються й нетипові види поведінки. А більш нічого я не стверджував.

 — А ота надмірна суворість, з якою вона все робить? — по хвилі спитав, зітхнувши, Вальтер. — Хіба такий риґоризм можна назвати нормальним?

Тим часом Клариса провадила важливу розмову з Майнґастом.

 — Ти сказав, — нагадала вона йому, — що той, хто пишається, нібито він розуміє світ і вміє його пояснити, ніколи в ньому нічого не змінить.

 — Так, — відповів метр. — «Істинно» й «фальшиво» — це відмовки тих, хто не хоче нічого вирішувати. Бо істина — річ безмежна.

 — Тому ти й сказав, що треба мати мужність зробити вибір між «цінністю» й «малоцінністю»?! — допитувалася Клариса.

 — Авжеж, — мовив метр