Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Але Клариса завдяки своїй нервовій чутливості, яка завжди вражала Вальтера, прочитала його думки; вона підвела голову й, перескочивши через усі проміжні ступені й діставшись до нього на самісіньку вершину, тихенько, але наполегливо спитала:

 — Чи уявляєш ти Ісуса Христа директором шахти? Обличчя її виказувало, що під Ісусом Христом вона має на увазі, по суті, його, Вальтера, впадаючи в одне з тих перебільшень, коли кохання вже не відрізняється від божевілля. Вальтер заперечив порухом руки, в якому було не менше обурення, ніж розпачу.

 — Не так прямолінійно, Кларисо! — благально промовив він. — Не можна говорити так прямолінійно!

 — Можна! — заперечила Клариса. — Треба бути якраз прямолінійними! Якщо ми виявимося нездатними врятувати його, то виявимося нездатними врятувати й себе!

 — Та що ж такого, зрештою, станеться, якщо він і здохне?! — різко вигукнув Вальтер. Задоволений цією грубою відповіддю, він, здавалося йому, навіть на язику відчував рятівний присмак самого життя в чудовому поєднанні з присмаком безславного занепаду й смерти, — присмак, що його, як дух, викликала своїм натяком Клариса.

Вона очікувально дивилася на нього. Але Вальтер мовчав — чи то з нього було вже досить і цього свого спалаху, чи то він вагався що-небудь сказати. І Клариса, як картяр, що змушений викинути свій останній і найбільший козир, промовила:

 — Мені було знамення!

 — То все лише твої химери! — вигукнув Вальтер, закотивши очі до стелі, яка замінювала небо.

Але з останніми своїми невагомими словами Клариса облишила Вальтера, не схотівши слухати його далі.

Зате трохи згодом він побачив, як дружина жваво розмовляє з Майнґастом. Того гнітило відчуття, що за ними спостерігають, — адже метр недобачав, — і гнітило не безпідставно. Насправді Вальтер не працював у садку так ревно, як його шуряк Зиґмунд, що тим часом завітав до них у гості, із закасаними рукавами стояв навколішки на грядці й робив щось таке, з приводу чого Вальтер заявив, що це треба робити навесні, коли хочеш бути людиною, а не просто пласкою закладкою в томах фахової літератури.

Ні, Вальтер крадькома позирав на ту пару в іншому кінці городу, де було все видно, мов на долоні.

Він не думав, що в тому кінці городу, за яким стежив, діється щось недозволене. І все ж відчував якийсь неприродний холод у руках, відкритих весняному повітрю, і в ногах, на яких були мокрі плями через те, що він час від часу ставав навколішки, даючи вказівки Зиґмундові. Вальтер розмовляв з ним спогорда, як це роблять слабкодухі люди з ображеним самолюбством, коли хочуть зірвати на кому-небудь свій паскудний настрій. Він знав, що Зиґмунд забрав собі в голову шанувати його, і відмовити шуряка від цього не так легко. І все ж на душі у Вальтера було так самотньо, як буває після заходу сонця, й віяло, як йому здавалося, просто-таки могильним холодом, бо він бачив, що Клариса в його бік навіть не дивиться, зате з Майнґаста не зводить зацікавленого погляду. А крім того, Вальтер цим ще й пишався. Відколи Майнґаст замешкав у нього вдома,

Вальтер, з одного боку, пишався безоднями, що тут розверзались, а з другого — дбайливо намагався їх засипати. З висоти людини на випростаних ногах він промовив до Зиґмунда, що колінкував поруч:

 — Усі ми про це, звичайно, знаємо й відчуваємо його — отой потяг до нездорового й сумнівного!

Ні, святенником він не був. За той короткий час, відколи Клариса за цю фразу назвала його філістером, він придумав вислів «невеличкі нечесності життя».

 — Невеличка нечесність приємна, як що-небудь солоденьке чи кисленьке, — повчав він тепер шуряка, — але наш обов’язок — перетравлювати її в собі доти, доки вона почне робити честь здоровому життю! А я під такою невеличкою нечесністю, — провадив він далі, — розумію і сповнений туги компроміс зі смертю, який ми відчуваємо, слухаючи музику з «Трістана», й загадкову привабливість більшости злочинів на сексуальному ґрунті, хоч ми їй і не піддаємося! Бо нечесним і чужим людині я називаю, щоб ти знав, і будь-яку стихійність у житті, коли вона бере гору над нами в недузі й нужді, й гіпертрофовану духовність і совісність, які намагаються вчинити насильство над життям. Усе, що пробує переступити покладені нам межі, — нечесне! Містика не менш нечесна, ніж ілюзія, нібито природу можна звести до математичної формули! І намір відвідати Моосбруґера такий самий нечесний, як. — Вальтер на мить замислився, щоб висловитись якомога влучніше, і завершив словами: — Як коли б ти біля ліжка хворого заходився волати до Бога!

Цим, певна річ, було таки дещо сказано й навіть несподівано закликано на допомогу професійну й мимовільну лікарську гуманність, щоб показати, що Кларисин задум і його пишномовні обґрунтування переходять межі дозволеного. Але проти Зиґмунда Вальтер був геній, і це виявилося в тому, що саме здоровий глузд і підказав йому такі одкровення, тоді як іще здоровіше здоров’я його шуряка повелося по-іншому: з приводу всіх цих сумнівних матерій той рішуче мовчав. Не розмикаючи вуст, Зиґмунд підгортав руками рослини, часом нахиляючи голову то в один бік, то в другий, ніби провадив дослід і саме збирався струснути пробірку чи, наслухавшись одним вухом, просто хотів підставити друге. А коли Вальтер вибалакався, запала жахливо глибока тиша, й у ній Вальтер почув фразу, яку, здається, і йому кинула була колись Клариса; бо до нього долинули — хоч і не так виразно, як буває в галюцинаціях, але все ж таки немовби заповнюючи вільні місця в тиші, — слова:

 — Ніцше й Христоса занапастила їхня половинчастість!

І його це, хоч і якимсь дивним чином нагадавши про «директора шахти», втішило. Ситуація склалася досить своєрідна: він, саме здоров’я, стояв тут, у холодному садку, між чоловіком, на якого він бундючно поглядав згори вниз, і двома неприродно збудженими людьми, на чию німу гру жестів він позирав спогорда й усе ж таки з тугою. Адже Клариса була, ніде правди діти, невеличкою нечесністю, яка, щоб не зав’янути, потребувала його здоров’я, і якийсь таємний голос підказував Вальтерові, що саме цієї хвилини допустиму мализну тієї нечесности Майнґаст намагається безмежно збільшити. Метр викликав у нього той захват, який викликає знаменитий родич у незнаменитого, й, Вальтер, спостерігаючи, як Клариса по-змовницькому перешіптується з Майнґастом, більше заздрив, ніж ревнував, а заздрощі в’їдаються в душу глибше, ніж ревнощі; але це