Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

Тепер події линули повз них задом наперед, майже так швидко, що їх не було змоги розгледіти, і коли за одну мить величезний космокрейсер шугнув від них геть, ніби вони сказали йому: «Киш!», Форд з Артуром ледь устигли скумекати, що то була якраз та мить, коли вони ввімкнулися в інфоілюзію.

Та тепер усе змінювалося ще швидше — суцільне відеотактильне миготіння, яке теліпало і трусило їх крізь століття галактичної історії, перекручувалось, смикалось, мерехтіло. Звук перетворився на пронизливий свист.

Крізь дедалі складнішу суміш подій, час від часу вони вирізняли, швидше чуттям, аніж зором, страшенні катастрофи, жахливі злочини, катаклізми, які завжди були пов’язані з певними, знову і знову виникаючими образами. Єдиними образами, які будь-коли чітко вимальовувалися з лавини карколомної лавини історичних фактів були: Троїста Хвіртка, твердий червоний м’ячик та безжальні білі роботи, та ще щось менш чітке, щось темне та затуманене хмарами.

Та було ще одне чітке відчуття, яке явно пробивалося з водограю плинності часу.

Це те саме, що записати на стрічку цілий ряд послідовних клацань, а потім прокручувати їх з прискоренням, окремі клацання втратять свою індивідуальність і поступово зіллються в безперестанний вискучий звук, тож у даному випадку сума індивідуальних вражень набирає якості стійкого почуття — хоча й почуттям його назвати важко. Коли то було почуття, то воно було зовсім беземоційне. То була ненависть, сліпа ненависть. Вона була холодною, та не крижаним холодом льоду, а холодом стіни. Вона була безособова, та не такою безособовою, як у натовпі здійнятий кулак, а такою безособовою, як видрукований на комп’ютері квиток на штраф за порушення правил паркування. І знову ж таки вона була нещадна, та не така нещадна, як куля чи ніж, а така нещадна, як цегляна стіна поперек швидкісного шосе.

І так само як висхідний тон буде змінювати свій характер і набиратиме гармонійного забарвлення, знову ж таки здавалося, що це беземоційне почуття піднялося до нестерпного, хоч і німого крику і раптом примарилося, що то крик вини та відчаю.

І неждано все стихло.

* * *

У тиші надвечір’я вони стояли на вершині звичайного пагорба.

Сонце схилялося до заходу.

Навколо них плавко перекочувалися м’які хвилі зелених полів. Птахи висловлювали своє ставлення до усього цього співом, і здавалося, що загальна їхня думка — схвальна. Трохи поодаль було чутно, як голосно бавилися діти, а ще трохи далі від них, у сутеніючому вечірньому світлі, виднілися обриси маленького містечка.

Схоже було на те, що містечко складалося з доволі низеньких будиночків, збудованих з білого каменю. Їх обриси на тлі неба пестили око.

Сонце майже закотилося.

Невідомо звідки зазвучала музика. Слартібартфаст смикнув якийсь вимикач, і вона обірвалася.

Голос почав: «Це…» — Слартібартфаст сіпнув іще якийсь вимикач, і голос увірвався.

— Я вам поясню, — спокійно сказав старий.

Цей край дихав спокоєм. Артур почувався щасливим. Навіть Форд видавався веселим. Вони трохи пройшли в напрямку містечка, і інформаційна ілюзія трави під ногами була приємною та пругкою, а інформаційна ілюзія квітів пахла солодко. Лише Слартібартфаст здавався настороженим і не в настрої.

Він зупинився і поглянув угору.

Раптом Артурові спало на думку, що раз вони вже добралися до кінця, так би мовити, чи точніше — до початку всіх страхів, які вони підсвідомо пережили, ось-ось має стрястися біда. Йому було боляче навіть подумати, що з таким ідилічним краєм, як оцей, може трапитися щось зле. Він теж здійняв очі до неба. В небі не було нічого.

— Що, вони збираються напасти на це містечко? — спитав він, усвідомлюючи, що знаходиться всього-на-всього всередині кінострічки, та незважаючи на те він відчував тривогу.

— Ніщо не нападе на це містечко, — сказав Слартібартфаст з несподіваним хвилюванням у голосі, — це виток усього. Оце якраз і є та планета. Це Кріккіт.

Він пильно вдивлявся в небо.

Небо від одного виднокраю до іншого, зі сходу до заходу, з півночі до півдня було зовсім і повністю темним.

РОЗДІЛ 9

Туп, туп. Урррр.

— Приємно бути в пригоді.

— Заткни пельку.

— Дякую.

Туп, туп, туп, туп, туп. Урррр.

— Дякую, що зробили величезну приємність простим дверям.

— Щоб тобі діоди проіржавіли.

— Дякую вам. Щасливого дня. Туп, туп, туп, туп.

Урррр.

— Розчинитися для вас — одне задоволення…

— Відчепися.

— … А ще більше — зачинитися за вами з почуттям виконаного обов’язку.

— Я ж сказав, відчепися.

— Дякую за увагу. Туп, туп, туп, туп.

— Гуп!

Зафод перестав тупати. Він швендяв по кораблю «Золоте серце» вже декілька днів і до цих пір жодні двері не сказали йому: «Гуп!» Він явно був певен, що досі жодні двері не сказали йому: «Гуп!»

Це не схоже на те, що говорять двері. Дуже вже лаконічно. Більше того, на зорельоті не знайшлося б достатньо дверей. А воно прозвучало так, ніби «Гуп!» сказали сто тисяч людей, що його й спантеличило, бо на кораблі він був один.

Було темно. Більшість несуттєвих систем корабля були вимкнені. Корабель неспішно плинув своїм курсом через далекі околиці Галактики, оточений чорнильно-чорними нетрями космосу. Звідки тут могла взятися сотня тисяч людей і зненацька гарикнути оте «Гуп!»?

Він глипнув в один бік коридору, а потім — у протилежний. У коридорі снував лише глибокий морок. У темноті жевріли одні тьмяно-рожевуваті обриси дверей, які мерехтіли в такт їх словам. Хоча Зафод і перепробував усе, що йому спадало на думку, та позатикати пельки тим дурноверхим дверям так і не зміг.

Світло було вимкнене, тож його голови не бачили одна одну, бо жодна з них зараз не мала гідного виду — з тої самої миті, коли він здуру зазирнув собі в душу.

Який дідько підштовхнув його на те? А сталося те однієї пізньої ночі — правди ніде діти. День видався важким, — теж правда.

З бортових гучномовців лилася тужлива музика — і це правда. І, що правда, то правда, він був напідпитку.

Іншими словами, в наявності були всі причини, які спонукають людину копирсатися в своїй душі, та, як показало життя, копирсатися було не слід. І зараз, стоячи мовчки й самотньо в темнім коридорі, він згадав той момент і здригнувся. Його ліва голова подивилася в лівий бік, права — в правий, і кожна вирішила, що треба було йти куди очі дивляться. Він прислухався, та не почув нічого. Тільки того й було, що «Гуп!».

З якого ото б лиха комусь треба було приперти аж сюди таку силу-силенну людей, щоб просто гаркнути одне