Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

— Кулигай його в жарель, — вхрепнув він накінець, — чи то було величне видовище?

— І не питай. Уявляєш, цілий тисячомильний міст з розпачу склав своє лискуче полотно, ридаючи, пірнув у трясовину і втопився, забираючи з собою всіх присутніх на ньому.

Настала сумна скорботна тиша, яку порушило гучне ремство, ніби сотня тисяч людей зненацька сказала: «Гоп!» — і з небес, мов пушинки кульбаби на вітрі, в тісній бойовій формації плавно спускалася ланка білих роботів. Ніхто і оком не встиг моргнути, як вони вкрили болото, накинулися на Марвіна і відкрутили йому дерев’янку, а потім знялися в повітря і зникли в люці свого корабля, який сказав: «Фу!»

— От бачиш, з якими знущаннями мені доводиться змирятися? — сказав Марвін до хряпицяючого матраца.

І раптом роботи повернулися, щоб учинити ще одне насильство. І цього разу після їх відльоту матрац залишився на болоті один. Ошелешений та стривожений, він захлюмбурумкав. А від страху мало не кандикнувся. Він піднявся, щоб виглянути з-за очерету, та дивитися там не було на що: ні робота, ні сяючого мосту, ні корабля — одні очерети. Він прислухався, та в посвист вітру впліталися лише знайомі голоси навіжених етимологів, які перекликалися один з одним через похмурий болотяний простір.

РОЗДІЛ 8

Тіло Артура Дента крутилося.

Навколо нього кружляли мільйони блискучих уламків розтрощеного Всесвіту, і кожна окрема скалка тихо летіла, кружляючи в порожнечі, віддзеркалюючи на своїй сріблистій поверхні загладу вогню та розрухи.

А потім темінь, що таїлася за Всесвітом, вибухнула, і кожен її окремий клаптик перетворився на кошлатий завій пекельного диму.

А потім і ніщо, яке причаїлося позаду теміні, десь там поза Всесвітом, розірвалося на друзки, а от за тим ніщо позаду теміні, десь там поза розколошмаченим Всесвітом, нарешті замаячила темна постать велетня, який промовляв велетенські слова.

— Отож-то були, — говорила постать, умостившися у велетенському зручному фотелі, — Кріккітські війни, найбільша катастрофа в історії нашої Галактики. Те, що ви переживали…

Помахуючи рукою, мимо пролетів Слартібартфаст.

— Це просто документальний фільм, — вигукував він, — це не найкраща його частина. Даруйте, ради бога, ніяк не намацаю клавішу перемотки…

— … що випало на долю мільярдам мільярдів невинних…

— Ні в якому разі, — гукнув Слартібартфаст, знову пропливаючи мимо і розлючено вертячи в руках ту штуковину, яку він застромив у стіну Зали інформаційних ілюзій і яка фактично стирчала там і дотепер, — у часі перегляду не згоджуйтесь нічого купувати.

— … людей, створінь, ваших побратимів по розуму…

Зазвучала музика — і знову ж то була велетенська музика, велетенські акорди. А за тим чоловіком із колосальних завіїв імли стали поступово вимальовуватися три високі стовпи.

— … Які перестраждали, пережили, а більшості пережити не вдалося. Замисліться над цим, друзі мої. І нумо не забувати — за хвилю я підкажу вам, в який спосіб назавжди зберегти пам’ять, — що до Кріккітських воєн Галактика була мов ясочка, Галактика купалася в щасті!

У цьому місці музика стала божеволіти від своєї колосальності.

— Щаслива Галактика, друзі мої, а символом її є Троїста Хвіртка!

Тепер три стовпи виступили у всій своїй красі. Ті три стовпи вінчали дві поперечки. Для вивихнутого мозку Артура та композиція виглядала до опупіння знайомою.

— Три стовпи, — гримів той чоловік. — Крицевий стовп репрезентує Силу та Могутність Галактики!

Снопи світла шалено затанцювали по всій довжині лівого стовпа, справді зробленого з криці чи з чогось дуже подібного. Музика слалася низами й злітала у височінь верхами.

— Плексигласовий стовп, — оголошував чоловік, — репрезентує могутність Науки та Розуму Галактики!

З правого боку інші снопи ліхтарів пускали вгору та вниз по колоні дивовижних зайчиків, які всередині прозорого стовпа створювали хитромудре світлове мереживо, а в шлунку Артура Дента — раптове непереборне бажання з’їсти морозива.

— І нарешті, — продовжував громовий голос. — Дерев’яний стовп репрезентує… — І тут від наміру розчуленості аж захрипів йому голос, — могутність Природи та Духовності!

Світло вихопило центральний стовп. Музика бравурно шугонула вгору в світ невимовного блаженства небесного царства.

— На них тримаються, — розкочувався голос, наближаючись до апогею, — Золота Поперечка Процвітання та Срібна Поперечка Миру!

Тепер уся споруда була залита сліпучим сяєвом, на щастя, музика давно вже щезла за виднокраєм сприйняття. Наверху трьох стовпів діамантово виблискували дві поперечки і сліпили очі своїм розкошем. Здавалося, що згори на них примостилися чи то дівчатка, чи то янголи. Та зазвичай на янголах одягу набагато більше.

Раптом у зображуваному космосі запала глуха тиша, світло потьмяніло.

— Немає жодної планети, — нагнітав професійно поставлений голос чоловіка, — жодного цивілізованого світу в Галактиці, який би навіть сьогодні не шанував цього символу. Навіть у примітивних племен він зберігається у родовій пам’яті. Ось те, що зруйнували орди Кріккіту, і це те, що тримає їхній світ в ув’язненні і буде тримати їх у тій хурдизі до кінця вічності!

І хвацьким жестом чоловік витягнув на долоні модель Троїстої Хвіртки. Страшенно важко було окреслити мірило в цьому екстраординарному спектаклі, та модель виглядала так, ніби вона була заввишки зо три фути.

— Певна річ, ключ — не справжній. Як усім відомо, той був знищений, його вижбурнули у вічно кружляючі вихрові потоки космічно-часового континууму, і він втрачений назавжди. Це чудове відтворення, зроблене руками народних умільців. Користуючись таємницями старожитних майстрів, вони з любов’ю зібрали цей сувенір, який стане окрасою вашої оселі і буде як данина Галактиці, і нагадуватиме вам про тих, хто поліг за нашу Галактику, — на вівтар якої вони склали свої голови…

В цю хвилю знову мимо проплив Слартібартфаст.

— Намацав, — сказав він. — Зараз вимкнемо це чортовиння. Тільки, дивіться ж, йому не кивайте.

— А зараз давайте схилимо наші голови на знак оплати, — промовив співучо голос, а потім пробуркотів те саме знову, набагато швидше і в зворотному порядку.

Світло загорілося і погасло, стовпи зникли, чоловік поточився і розчинився в порожнечі, а Всесвіт спритно склався навколо них у знайомі обриси.

— Второпали суть? — спитав Слартібартфаст.

— Я ошелешений, — мовив Артур, — і спантеличений.

— Я задрімав, — сказав Форд, який якраз у цю хвилю став видимий. — Я що-небудь проґавив?

Вони й незчулися, як знову, погойдуючись, стояли на самому краю жахливо високої скелі. Вітер шмагав їхні обличчя і нісся далі через усю затоку, на якій залишки одного із найбільших та найпотужніших космічних бойових флотів, що будь-коли збиралися в історії Галактики, поспішно перетворювалися з попелу в свій первинний стан. Небо було похмуро-рожевим і, дивно міняючись, темнішало до синього, а вище — аж до чорного. З нього бухав дим, огортаючи