Читати книгу - "Коли впаде темрява"

Труді не звернула уваги.

— Це все та маленька дівчинка, — сказала вона.

— Більшовики! — скрикнула Рут.

— Яка дівчинка? — спитав батько. Саме була перерва між таймами. По телевізору абсолютно лисий чоловік з величезними зубами й очима божевільного розповідав нам, що килими у «Юкерса» такі дешеві, що їх віддають майже задарма. І, Господи-вседержителе, не беруть передплати за відкладений товар. Перш ніж хтось із нас устиг щось сказати, Док запитав у Сестрички Клові, чи можна йому півпорції пива. Вона сказала — ні. Але дні її всевладдя в цьому домі добігали кінця, і впродовж наступних чотирьох років — до того як недожований шматок м’яса навіки перекрив йому горло — мій батько випив чимало галонів пива. І, я сподіваюсь, насолоджувався кожним ковтком. Пиво — само по собі диво.

Тієї ж ночі, коли ми без сну лежали на нашому твердому ліжку в «Рамада інн», слухаючи туркіт кондиціонера, Рут наказала мені тримати язика за зубами щодо тієї сліпої дівчинки, яку називала не Аяною, а «магічним негритянським дитинчам», промовляючи це зовсім не властивим їй, сповненим сарказму тоном.

— Крім того, — говорила вона, — це не триватиме довго. Іноді лампочка раптом яскраво спалахує якраз перед тим, як їй зовсім перегоріти. Я певна, так само трапляється і з людьми.

Можливо, але на Дока Джентрі чудо подіяло серйозно. Наприкінці тижня він уже прогулювався подвір’ям під моїм або Ралфовим ескортом. А потім ми роз’їхалися по домівках. У наш перший вечір удома я отримав дзвінок від медсестри Клові.

— Ми більше не поїдемо туди, — заявила Рут ледь не істерично. — Хай хоч як там йому погано. Так їй і скажи!

Але Сестричка Клові дзвонила, лише щоб повідомити, що вона бачила, як Док сьогодні виходив з ветеринарної клініки, куди його покликали проконсультувати молодого головного лікаря щодо коня, хворого на вертячку. При ньому був його ціпок, сказала вона, але він на нього не спирався. Сестричка Клові сказала, що в житті не бачила чоловіка «його років», який мав би кращий вигляд.

— Очі горять, хвіст пістолетом, — сказала вона. — Я все ще не можу в це повірити.

Через місяць він уже гуляв навкруг кварталу (без ціпка), а взимку щодня ходив у басейн місцевого плавального клубу. Він виглядав на шістдесят п’ять. Так вважали всі.

На початку батькового одужання я мав розмову з кожним із тієї команди медиків, що ним займались. Бо те, що трапилося з ним, нагадувало мені так звані містерії, які збирали аншлаги на ринкових площах міст середньовічної Європи. Я запевняв себе, що зможу написати цікаву статтю для якогось журналу, якщо виведу тата під іншим ім’ям (або називатиму його просто містер Дж.). Цілком можливо було написати, проте я так цього і не зробив.

Такий собі Стен Словн, сімейний лікар Дока, першим показав мені червоний прапорець. Він відрядив батька до Інституту раку в Пітсбурзькому університеті і таким чином спромігся звинуватити докторів Ретіфа і Замачовського — онкологів, які лікували батька, — у послідовній серії помилкових діагнозів. А ті в свою чергу звинуватили рентгенологів у неякісних знімках. Ретіф казав, що голова рентгенологічного відділення взагалі некомпетентний спеціаліст, не здатний відрізнити підшлункову залозу від печінки. Він просив не посилатися на нього, але минуло вже двадцять п’ять років, тож, гадаю, статус секретності скасовано.

Доктор Замачовський казав, що це звичайний випадок деформації внутрішніх органів.

— Я не був згодний уже з попереднім діагнозом, — зізнався він. Із Ретіфом я балакав по телефону, а з Замачовським персонально, той був у білому лікарському халаті, з-під якого виднілася червона майка з написом КРАЩЕ Б Я ЗАРАЗ У ГОЛЬФА ГРАВ. Я завжди вважав, що це в нього хвороба Гіппеля-Ліндау.

— А хіба йому легше було б помирати від неї?

Замачовський подарував мені ту таємничу усмішку, котра завжди припасена у лікарів для безпорадних сантехніків, домогосподарок та вчителів англійської мови. І одразу ж повідомив, що запізнюється на якийсь консиліум.

Головний рентгенолог просто розвів переді мною руками.

— Ми тут відповідаємо тільки за знімки, не за їх інтерпретацію, — сказав він. — Щонайменше ще десять років ми користуватимемося обладнанням, яке уможливлює такі помилкові діагнози, як у вашому випадку. А зрештою, чому б вам просто не втішатися тим, що ваш татусь живий? Радійте разом з ним.

З цієї поради я цілком скористався. А в результаті мого короткого розслідування, яке я, звісно ж, називав дослідженням, я зрозумів одну цікаву річ: чудо мовою медиків називається помилковим діагнозом.

Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій був роком моєї академічної відпустки. Я мав контракт з науковим видавництвом на створення книги під назвою «Навчання тому, чому неможливо навчити: методологія письменництва». Проте з книгою трапилось те саме, що й з моєю містерією, — вона так ніколи й не написалася. У липні, коли ми з Рут збиралися у піший похід з ночівлями на лоні природи, в мене раптом почервоніла сеча. Біль надійшов пізніше, спершу він з’явився в глибині лівої сідниці і поступово посилився, оселившись у мене в паху. На той час я вже натурально мочився кров’ю — гадаю, це було десь на четвертий день після перших нападів болю, а поки я продовжував знамениту стару гру, знану в світі під назвою А МОЖЕ, МИНЕТЬСЯ САМО СОБОЮ, — біль від серйозного трансформувався в нестерпний.

— Я певна, це не рак, — сказала Рут, з чого ставало зрозумілим, що вона була впевнена якраз у протилежному. Вираз її очей лякав ще більше.

Вона б заперечувала це навіть на своєму смертному ложі — так не пишалася, як власного розсудливістю, — проте я певен, що тоді нею опанувала думка, що той рак, котрий полишив мого батька, тепер перейшов на мене.

Раку там не виявилося. Виявилися камені в нирках. Застосоване до мене чудо називалося дистанційною ударно-хвильовою літотрипсією, завдяки якій — у тандемі з діуретичними пігулками — ті камені розчинилися. Своєму лікарю я сказав, що ніколи за все життя не відчував такого болю.

— Гадаю, що й не відчуєте, навіть якщо б у вас трапився коронаротромбоз, — відповів він. — Жінки, які мали камені в нирках, порівнюють цей біль з болем при пологах. Важких пологах.

Я ще не позбувся болю, доволі прикрого, хоча вже міг читати журнал, сидячи перед кабінетом лікаря в очікуванні, коли мене викличуть. Хтось сів поруч зі мною і промовив: «Ходімо, час настав».

Я підвів очі. Це була не та жінка, яка приходила до спальні мого хворого батька. Це був чоловік у цілком ординарному діловому костюмі брунатного кольору. Тим