Читати книгу - "Коли впаде темрява"

— Друзі, у вас сьогодні благословенний день, — проголосила вона і подивилася на мене. — Мені шкода вас, — сказала вона, — але сни цієї дитини закінчилися.

Вони попростували назад через вітальню, жінка міцно тримала дівчинку за руку. Ралф потягся за ними, немов чабанський пес, гадаю, назирав, щоб вони нічого не поцупили. Рут з Труді схилилися над Доком, чиї очі так і залишалися розкритими.

— Хто була ця дитина? — спитав він.

— Я не знаю, тату, — відповіла Труді. — Не варто тобі цим перейматися.

— Я хочу, щоб вона повернулася, — сказав він. — Хочу, щоб вона мене знов поцілувала.

Рут обернулася до мене, з губами, підібраними в ниточку. Цю огидливу гримасу вона викохувала роками.

— Через неї в нього голка від крапельниці наполовину вискочила… він кров’ю стікає… а ти сидиш.

— Зараз усе поставлю на місце, — сказав я, а здавалося, ніби говорить хтось інший. Усередині мене був якийсь відсторонений чоловік, мовчазний і приголомшений.

— Ой, не турбуйся, я вже все зробила як слід.

Повернувся Ралф і доповів:

— Вони пішли. Попрямували вулицею в бік автобусної зупинки. — Він обернувся до моєї дружини. — Рут, ти справді хочеш, щоб я викликав поліцію?

— Ні. Нам тоді доведеться цілий день заповнювати формуляри й відповідати на запитання. — А після паузи вона додала: — Можливо, нам навіть доведеться давати свідчення в суді.

— Давати свідчення про що? — перепитав Ралф. Не знаю, про що, звідки мені це знати? Хтось із вас подасть мені лейкопластир, щоб я могла закріпити цю чортову голку? Він, здається, лежить на кухонному столі.

— Я хочу ще поцілунку, — промовив батько.

— Зараз піду, — зголосився я, але спершу підійшов до вхідних дверей, котрі Ралф не забув зачинити й замкнути, і визирнув надвір. Зелений піддашок автобусної зупинки виднівся перед наступним за нашим будинком, але ніхто не стояв там біля стовпчика, не ховався під пластиковим навісом. І на хіднику було пусто. Аяна і старша жінка — чи то мати, чи її наставниця — зникли. При мені залишилося відчуття доторку дитячої руки, все ще тепле, але вже холонуче.

Тут настає чудесна частина. І якщо хочу розповісти всю історію, я не збираюся її пропускати. Намагатимусь розповісти все достеменно, але не збираюся також затягувати оповідь надовго. Чудесні історії завжди жадані, але рідко бувають цікавими, бо всі вони однакові.

Ми ночували в одному з мотелів на центральній вулиці Форд Сіті, він називався «Рамада інн» і мав тонкі стіни. Ралф дратував мою дружину, називаючи мотель «Раманда інн».

— Якщо ти не перестанеш, то якось забудешся і скажеш це перед кимось чужим, — картала його моя дружина. — І тобі буде соромно.

Стіни дійсно були такими тонкими, що ми чули, як у сусідньому номері Ралф з Труді сперечаються щодо того, скільки вони можуть собі дозволити тут залишатися.

— Він мій батько, — говорив Ралф, на що Труді відповідала: — Атож, розкажи це Коннектикутській електричній компанії, коли вони надішлють рахунки. Або директору департаменту, коли в тебе закінчаться оплачувані дні відпустки через хворобу.

Це було спекотного серпневого вечора, десь початок на восьму. Незабаром Ралфова черга йти до нашого батька, бо сиділка бувала там тільки до восьмої. Я надибав у телевізорі «Піратів» і зробив гучніше звук, щоб заглушити набридливі, передбачувані дебати, що тривали в сусідньому номері. Рут складала одяг, примовляючи, що, якщо я знову коли-небудь куплю собі дешеву білизну на розпродажах, вона зі мною розлучиться. Або все звалить купою, як чужому. Задзеленчав телефон. Дзвонила медсестра Клові (вона сама так себе називала, як там… «З’їж ще трохи супчику за сестричку Клові».)

Без будь-якого вступу вона оголосила:

— Вам треба негайно прийти сюди. Не тільки Ралфові на нічну зміну, а й вам усім.

— Він відходить? — спитав я. Рут перестала складати речі і підійшла ближче. Поклала руку мені на плече. Ми цього чекали — по правді, так навіть сподівалися на це, — та ось воно, почалося, і стало тоскно й боляче. Док навчав мене гратися з боло-бансером, коли мені було стільки ж років, як сьогоднішній дівчинці, сліпій зайді. Якось він застав мене, коли я курив під виноградною альтанкою, і сказав мені тоді — не сердито, а ласкаво, — що це дурість і краще б я не дозволяв собі до цього звикати. Думка про те, що його не буде серед живих, коли принесуть вранішню газету? Абсурд.

— Я так не думаю, — сказала Сестричка Клові. — Йому, схоже, покращало. — Вона зробила паузу. — Я не бачила нічого подібного жодного разу в житті.

Йому дійсно стало краще. Коли через п’ятнадцять хвилин ми прибули до нього, він сидів на дивані у вітальні й дивився «Піратів» по великому телевізору — не чудо техніки, проте хоч кольори натуральніші. Потягував протеїновий коктейль крізь соломину. Він порожевів. Щоки здавалися не такими запалими, можливо, тому що він щойно поголився. Він цілком поправився. Так мені тоді здалося; враження з часом лише підсилилося. І ось ще що, з чим погодилися ми всі — навіть Хома невіруюча, з якою я був одружений: липкий запах, що висів навколо нього, мов ефірна оболонка, відтоді як лікарі відправили його додому помирати, зник.

Він привітав нас усіх по іменах і повідомив нам, що Віллі Старгел щойно утнув пробіжку по всіх базах на славу своїх «Буканірів». Ми з Ралфом перезирнулися, ніби питаючи один в одного — нам це не ввижається? Труді присіла на диван поруч з Доком, чи, точніше сказати, — розгублено осіла. Рут пішла на кухню й налила собі пива. Це вже само по собі було чудасією.

— Я б теж не відмовився, Рутсі, — звернувся до неї мій батько, а тоді — либонь, сприйнявши розгубленість на моєму витягнутому обличчі за несхвальність: — Мені краще. Нутрощі зовсім не болять.

— Пива вам не можна, я вважаю, — заявила медсестра Клові. Вона сиділа у м’якому фотелі у протилежному кутку кімнати і не схоже, щоб збиралася складати свої речі, ритуал, котрий завжди починався хвилин за двадцять до кінця її зміни. Здавалося, її набридливий тон «зробіть це заради матусі» теж знітився.

— Коли це почалося? — спитав я, навіть не усвідомлюючи, що маю на увазі під це, бо зміни на краще виглядали тоталь ними. Але якщо я мав на увазі щось конкретне, можливо, воно стосувалося зникнення смороду.

— Йому почало кращати, ще коли ми збиралися йти звідси опівдні, — сказала Труді. — Я тоді просто не повірила своїм очам.

— Більшовики, — промовила Рут.