Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Тарілка була не просто обважненою — вона мала гострі краї. Дікові люди не звернули на неї уваги, втім, Оріза і Меріен саме на це й розраховували. Тож бенкет розпочався. І який то, напевно, був дивний бенкет: з одного краю столу усміхнений вродливий голий розбійник, а з іншого, за тридцять футів від нього, — прекрасна діва зі скромною усмішкою на устах, так само роздягнена. Пили найкраще червоне вино лорда Ґренфаля. Глибоко в душі леді відчувала величезне обурення, поглядаючи, як він сьорбає витримане вино, наче то була вода, і шкарлатні краплі скочуються його підборіддям униз на волохаті груди, але вона не подавала вигляду — просто кокетливо всміхалася і відпивала з власної чаші. Вона відчувала, як його погляд обмацує її груди — наче огидні жуки повзали туди й назад по її шкірі.

Чи довго це тривало? Дехто з оповідачів легенд схилявся до того, що вона покінчила з Сірим Діком після другого тосту. (Він: Хай твоя врода розквітає ще пишніше. Вона: Хай твій перший день у пеклі триває десять тисяч років і хай він буде найкоротшим з усіх, які тебе чекають попереду.) Інші ж — вигадники, які любили тримати людей у напрузі, — описували обід з дванадцяти страв, після якого леді Оріза торкнулася тарілки, подивилася Сірому Дікові просто у вічі і всміхнулася, повертаючись і намацуючи тупе місце на обідці, де можна було сміливо взятися рукою.

Та хай якою довгою була розповідь, закінчувалася вона завжди однаково: леді Оріза жбурляла тарілку. На зворотному її боці, попід гострим краєм, було вирізьблено невеличкі жолобки, щоб легше було втрапляти в ціль. І тарілка влучила, пролетівши з дивним стогоном понад столом, відкидаючи свою летку тінь на смажену свинину й індичку, гори овочів у мисках, свіжі фрукти, складені гірками на кришталевих тарелях.

За мить по тому, як Оріза кинула тарілку за дещо висхідною траєкторією (її рука ще не встигла опуститися, великий та вказівний пальці досі вказували на вбивцю її батька), голова Сірого Діка вилетіла крізь відчинені двері у коридор. Ще якусь мить тіло Сірого Діка стояло, показуючи на неї пенісом, наче тицяло пальцем, звинувачуючи у вбивстві. Потім член зіщулився, і Дік повалився вперед на величезний ростбіф і гору рису з травами.

Леді Оріза (Володарка Рису, як її називали в деяких місцинах під час Роландових мандрів) підняла келих і промовила до трупа тост:

ТРИ

— Хай твій перший день у пеклі триває десять тисяч років, — пробурмотів Роланд.

— Еге ж, — кивнула Марґарет, — і хай він буде найкоротшим з усіх. Жахливий тост, але я б залюбки сказала його кожному з Вовків. Кожному! — Рука, яку вона тримала на видноті, стислася в кулак. — У нас було шестеро. Рівно півдюжини. Він сказав тобі, чому вони не тут, з нами, не допомагають забивати худобу до Жнив? Він сказав тобі це, стрільцю?

— Марґарет, не треба. — Айзенгарт неспокійно завовтузився в своєму кріслі.

— Думаю, все-таки треба. Це стосується того, про що ми говорили. Часом можна поплатитися за свій учинок, але за те, що ти просто стоїш і дивишся, можна поплатитися ще більше. Наші діти виросли вільними, не боячись Вовків. Перших своїх двійнят, Тома і Тесу, я народила за місяць до останнього набігу. Інші не забарилися, ну чисто тобі як горошинки в стручку. Наймолодшому зараз п’ятнадцять, якщо ви не знаєте.

— Марґарет…

Вона його наче й не чула.

— Але їхнім дітям уже б не так поталанило. Вони це знали. Тож вони покинули нас і поїхали. Хтось вирушив далеко на північ Дуги, дехто — на Південь. Шукаючи місця, куди не дісталися б Вовки.

Вона повернулася до Айзенгарта. І хоч розповідала начебто Роландові, її останні слова були звернені до чоловіка.

— Вовки щедрі. Вони забирають лише одного з двох. Кожні двадцять з чимось років вони приходять і забирають у багатьох одне з двох дітей. І тільки в нас, тільки в нас вони забрали всіх. Усіх… до одного. — Вона нахилилася вперед і з силою стукнула Роланда вище коліна. — Зрозумій це.

Тиша запала на веранді. Тільки мукали дурні приречені бички на бійні. З кухні у відповідь на якесь зауваження Енді долинув хлоп’ячий сміх.

Айзенгарт опустив голову, і тепер Роланд бачив лишень його пишні вуса. Але йому не треба було бачити його обличчя, щоб зрозуміти: він або плаче, або щосили намагається втримати сльози.

— За весь рис Дуги я б не змусила тебе почуватися нещасним, — вона дуже лагідно погладила чоловіка по плечі. — Все одно ж вони інколи навідуються, чого мертві не роблять ніколи, хіба що в наших снах. Вони ще не настільки старі, щоб не сумувати за матір’ю чи не мати охоти зрідка перекинутися парою слів з батьком. Та попри це, їх нема. Такою була ціна безпеки, і ви з друзями мусите про це знати. — Вона на мить затримала погляд на Айзенгарті. Ховала одну руку під фартухом, а другу тримала на його плечі. — Тепер скажи мені, чи ти на мене лютий.

— Я не серджуся, — похитав головою Айзенгарт. — Не серджуся, — повторив стишеним голосом.

— А чи ти змінив свою думку?

Айзенгарт знову похитав головою.

— Старий упертюх, — сказала вона, але лагідно й добродушно. — Упертий, як віслюк, еге, ми всі кажемо спасибі.

— Я думаю про це, — не підводячи погляду, відповів він. — Досі думаю, що загалом на мене не дуже схоже — зазвичай я приймаю рішення, і на тому край. Роланде, я чув, що юний Джейк показав Оверголсерові й решті в лісі, як він стріляє. Нам теж є чим тебе здивувати, Меґі, піди принеси свою Орізу.

— Нема потреби, — сказала вона, нарешті витягаючи руку з-під фартуха. — Я взяла її з собою. Ось вона.

ЧОТИРИ

Цю тарілку Детта й Мія впізнали б одразу: синя, з делікатним візерунком довкруж облямівки. Особлива тарілка. За мить і Роланд розгледів той візерунок — молода оріза, сіянець рису. Коли сей Айзенгарт постукала кісточками пальців об тарілку, та характерно задзвеніла на високих нотах. На вигляд тарілка скидалася на порцеляну, але порцеляновою не була. Зі скла? Якогось особливого скла? З шанобливим виразом людини, яка знається на зброї й поважає її, він простягнув до тарілки руку. Жінка вагалася, закусивши кутик губи. Роланд сягнув