Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Ні, — довгим зітханням випустила вона з себе це слово. — Не треба залишати в заставу свого револьвера, Роланде. Якщо вже Воун приймає тебе в своєму домі, то свою Орізу я тобі довірити можу. Але бери обережно, бо ще одного пальця втратиш, а я бачу, що ти не можеш собі цього дозволити. І так уже двох бракує на правій руці.

Єдиного погляду на синю тарілку, Орізу сей Айзенгарт, було цілком достатньо, щоб збагнути, яка мудра насправді ця порада. В душі у Роланда зажевріла яскрава іскра надії й передчуття. Багато років уже минуло, відколи йому траплялася на очі якась нова й варта уваги зброя. Але такої він не бачив ще ніколи.

Тарілка була не скляна, а металева, з якогось легкого міцного сплаву. Завбільшки зі звичайну обідню тарілку, фут із чимось у діаметрі. Облямівка на три чверті була вбивчо гострою, як бритва.

— Шукати місце, де братися, не треба, навіть якщо дуже поспішаєш — не помилишся, — пояснила Марґарет. — Бо, не знаю, чи ти помітив….

— Так, — тоном безмежного захвату мовив Роланд. Два рисових стебла переплелися, утворивши літеру Великої Мови — Zn, що, взята окремо, означала «зі» (вічність) і «зараз». У місці, де стебла перетиналися (лише гостре око могло вирізнити його на тарілці), край був не лише тупим, але й товщим. Зручним для того, щоб узятися за нього рукою.

Роланд перевернув тарілку. Знизу, посередині, стирчав якийсь маленький металевий виступ. Джейк міг би подумати, що це пластмасова гострилка для олівців, яку він носив з собою до школи, коли ще був першачком. Роландові ж, який ніколи в житті не бачив гострилки для олівців, це нагадувало покинуту оболонку яйця якоїсь комахи.

— Коли тарілка летить, ця штукенція зчиняє свист, — охоче пояснила вона, помітивши щире Роландове захоплення. Жінка порожевіла від утіхи, очі заблищали. Роланд уже не раз чув цей піднесений тон роз’яснювання, але вже давно йому не випадала нагода його послухати.

— Іншого призначення в неї нема?

— Нема. Але тарілка має свистіти, бо це частина історії, правда ж?

Роланд кивнув. Авжеж, то була правда.

Сестри Орізи, розповіла Марґарет Айзенгарт, були гуртом жінок, які любили допомагати іншим…

— І пліткувати між собою, — добродушно пробурчав Айзенгарт.

— Еге ж, і це також, — погодилася вона.

Вони куховарили для похоронів і свят (саме Сестри влаштували вчорашній бенкет у Павільйоні). Часом вони гуртом шили білизну й ковдри після того, як котрась родина втрачала все своє майно в пожежі чи повені, коли раз на шість-вісім років Девар-Тете Вайє виходила з берегів і затоплювала прилеглі малі угіддя. Сестри наводили лад у Павільйоні й замітали всередині міської Зали зібрань та впорядковували її зовні. Вони влаштовували танці для молодих людей і наглядали за ними. Їх часом наймали багатії («такі, як Тук», — сказала вона), щоб вони опікувалися весіллями, і такі гуляння завжди проходили чудово, вся Калья потім місяцями про них говорила. Поміж собою вони таки пліткували, ніде правди діти, вона не заперечувала. А ще грали в карти, очки й замки.

— І кидаєте тарілки, — додав Роланд.

— Еге ж. Але це лише задля забави. Полювання — чоловіча робота, вони добре дають раду із арбалетом. — Вона знову погладила чоловіка по плечі, трохи нервово, як здалося Роландові. А ще він подумав, що, якби чоловіки справді так добре давали раду з арбалетом, вона б не прийшла до них з цією гарненькою смертоносною штучкою, схованою під фартухом. Та й Айзенгарт би її не підохочував.

Роланд відкрив кисет з тютюном, витяг одну з Розалітиних кукурудзяних обгорток і кинув її на гострий край тарілки. За мить дві половинки квадратика обгортки, охайно розрізаного навпіл, плавно опустилися на ґанок. «Лише для забави», — подумав Роланд і подумки всміхнувся.

— Що це за метал? — запитав він. — Ти знаєш?

Вона легенько звела брови.

— Титан, як зве його Енді. Його беруть на старому заводі, далеко на півночі, в Кальї Сен-Хре. Там багато руїн. Сама я ніколи там не бувала, але чула розповіді. Це моторошне місце.

Роланд кивнув.

— А ці тарілки — як їх виготовляють? Їх робить Енді?

Вона похитала головою.

— Він не вміє чи не хоче, не знаю. Їх роблять жінки з Кальї Сен-Хре і розсилають по всіх довколишніх Кальях. Хоча я думаю, що далі Дівайна на півдні ця торгівля не йде.

— Їх роблять жінки, — задумливо повторив Роланд. — Жінки.

— Просто десь ще працює машина, яка їх відливає, та й по всьому, — сказав Айзенгарт, і Роланд звеселився, почувши нотки образи й самозахисту, які прозвучали в його тоні. — Кнопку натисли, і раз-два.

Марґарет тільки глянула на нього і по-жіночому всміхнулася, не промовивши ні слова. Нехай вона була не надто освіченою, але чудово володіла вмінням підтримувати шлюб.

— Тож Сестри є на півночі й на півдні вздовж усієї Дуги, — констатував Роланд. — І всі вони кидають тарілку.

— Еге ж, від Кальї Сен-Хре до Кальї Дівайн на півдні від нас. А як там далі на півдні чи на півночі, я не знаю. Ми любимо допомагати і побалакати. Раз у місяць ми кидаємо тарілки, на згадку про те, як Леді Оріза покінчила з Сірим Діком, але мало хто з нас у цьому вправний.

— А ти вправна, сей?

Вона мовчала, знову покусуючи губу в кутику рота.

— Покажи йому, — пробурчав Айзенгарт. — Покажи, та й по всьому.

П’ЯТЬ

Вони спустилися сходами, пропускаючи вперед дружину власника ранчо. Айзенгарт ішов слідом за нею, Роланд третім. Позаду відчинилися й хряснули двері кухні.

— Боги всемогутні, місус Айзенгарт кидатиме тарілку! — радісно закричав Бенні Слайтмен. — Джейку! Ти очам не повіриш!

— Скажи, хай зайдуть у дім, Воуне, — попросила Марґарет. — Не треба їм цього бачити.

— Хай дивляться, — відповів Айзенгарт. — Хлопцям не завадить побачити, якою вмілою може бути жінка.

— Роланде, хоч ти скажи. — Вона глянула на нього, зашарівшись від утіхи і від того ставши дуже гарною. Роланду здалося, що вона помолодшала щонайменше на десять років порівняно з тим, як виглядала, коли вийшла до них на ґанок, але йому було цікаво, чи не вплине цей її стан на здатність метати тарілку. Тому що напад із засідки був брутальною роботою, стрімкою й емоційною.

— Я згоден з твоїм чоловіком. Нехай зостануться.

— Та робіть уже, як хочете, — здалася вона.

Роланд побачив, що їй справді приємно мати глядачів. І його надія зміцніла. Дедалі вірогіднішим йому здавалося, що в цій гарненькій і не