Читати книгу - "Скрут"

* * *

За кілька днів до весілля їй наснився страшний сон. Нібито вона повертається до Аальмарового дому, що став їй рідним, повертається здаля, заходить на подвір’я, а дім порожній і занедбаний. Ні людей, ані собак, ані бодай всюдисущих курей — розкидані безладно речі, святкові столи з давно зацвілою їжею, і всі кутки затягнуто густим білястим павутинням…

Сон виявився таким сильним і виразним, що вона вже й прокинулась, а все не могла впоратися із шаленим серцебиттям.

Був світанок. Сірий і кволий; о такій порі встають лише найпрацьовитіші або найбільш підневільні. Дівчина прислухалася — на кухні тихенько брязкали посудом та цюкала за будинком чиясь сокира.

Вона підійшла до вікна й відсунула важку фіранку.

Шовкове простирадло переливалося всіма відтінками червоного. Червоне простирадло було вивішено напоказ; на всьому подвір’ї не знайшлися б нічого розкішнішого і яскравішого. Червоне простирадло здавалося скалкою зимового неба на заході сонця, помилково закинутою в сірий весняний світанок…

Дівчина переривчасто зітхнула. Підібгала змерзлі пальці босих ніг і повільно відійшла від вікна.

Весілля, яке справлялося в точній відповідності до традицій, було останнім часом рідкісною дивиною; наснажена Фа строго стежила, щоб усякого, навіть найдрібнішого звичаю неодмінно було дотримано.

Виготовити сукню для молодої за прадавньою традицією виявилося справою непростою і виснажливою; в пелену та в корсет вшивались і впліталися заворожені волосинки, та не просто так, а в суворо обумовленому порядку. Стоячи перед дзеркалом, дівчина здивовано розглядала себе, незнайому й строгу, якусь очужіло гарну, змінену небувалим вбранням.

Однак нічна сорочка, виготовлена знову ж таки відповідно до традицій, вразила дівчину куди більше. Візерунок на ній точно повторював малюнок-оберіг на весільній сукні; легка напівпрозора тканина розходилася ніби двома крильми, застібаючись лише на шиї. Їй не дозволили міряти сорочку — за обрядом, це вбрання надягається раз у житті, першої шлюбної ночі. Пропускаючи крізь пальці ковзку, лискучу тканину, вона силкувалася уявити, який вигляд це матиме на ній — плащ-накидка на голе тіло з однією-єдиною застібкою біля горла…

Неквапно, ґрунтовно збивалися столи. На кухні й на подвір’ї клопоталися півтора десятка куховарок; гості почали з’їжджатися загодя, і з безлічі незнайомих облич дівчина впізнала тільки Гууна — зовсім уже старезного, майже сліпого. Дівчина привітала всіх з однаковою привітністю та з бездоганним знанням етикету, а старому раптом зраділа, як рідному — однак для нього вона була просто гарною незнайомою дівицею, він давно забув сонну дитину, яку ніс колись, після давнього Заячого Весілля, на руках святковою зимовою вулицею…

У ніч перед єднанням вона не спала й хвилини. Боялася страшних снів, поновлювала в пам’яті напівстертий образ матері, згадувала рідну домівку й перші дні під дахом у майбутнього чоловіка — але про самого Аальмара думати остерігалася. Начебто думки про нього були заборонними, начебто ожили й владно зажадали поваги традиції і її власного роду: до весілля наречений не може торкатися до нареченої. До весілля наречений не може говорити з нареченою; якщо вони й були раніше знайомі, то перед весіллям про це варто забути…

Вона здивувалася: звідки в ній це знання? Чи в ранньому дитинстві вона несвідомо запам’ятала чиїсь слова? Чи ці слова промовляє голос крові, котрий, кажуть, прокидається в людині в найбільш напружені, найголовніші хвилини її життя?

На короткий час їй вдалося відволікти себе міркуваннями про щось відсторонене й приємне — пригадувався вчитель, неслухняне перу чорнило, її перша дитяча книжка, у якій тварини говорили, а люди поводились, як дурники. Вона безглуздо посміхнулася, дивлячись на вогник каганця; раптове усвідомлення, що назавтра має бути весілля, змусило її вкритися холодним потом.

Чому вона не вміє зрадіти? Чому поряд із нею немає матері, якій вона може чесно все розповісти й вислухати у відповідь розраду: так буває з кожною нареченою… Згадай, як ридала Ліль…

Але Ліль же йшла за незнайомця! За чужу людину з далекої країни, і залишала при цьому все, що знала й любила раніше; сльози Ліль зрозумілі й природні — але вона ж бо, дівчина, знає і любить Аальмара! І багато разів уявляла собі, як стане його нареченою, і заради цього жила під його дахом шість років… Звідки цей страх? Звідки занепокоєння, кепські сни? І сором, і відразу — усвідомлення своєї провини, бо за всіма людськими законами вона повинна бути щасливою самим лишень передчуттям…

У сірому світлі ранку до кімнати навшпиньки ввійшла Велика Фа. Дівчина, яка лежала із заплющеними очима, але без сну, здригнулася під своєю важкою ковдрою.

Фа зупинилася посеред кімнати, начебто не зважуючись наблизитися до ліжка. Від її натужного дихання здригалося полум’я вже не потрібної свічки, яку баба чи то забула, чи не хотіла задмухати. Дівчина лежала, не зважуючись поворухнутися й виказати себе.

— Віддаю тебе, — сказала Фа ледь чутно. І додала ще щось таким тихим шепотом, що дівчина й слова не змогла розібрати, а чула тільки власний пульс, який відлунював у вухах.

— Віддаю тебе… нехай любить… станеш… зрозумієш. Легких пологів… Трави під ноги… Зрозумієш. Зберігай тебе…

Дівчині здалося, що голос у баби незвично змінився. Що це інший, незнайомий голос, котрий ніяк не може належати Великій Фа; баба додала ще кілька невиразних слів і вийшла, причинила двері.

Наречена з головою пірнула під ковдру й тихо, без сліз, заплакала.

* * *

— …Тихше.

Він і так стримувався з останніх сил. Ногу пекло, ніби вогнем.

— Якщо зілля не проникне в рану, ти можеш позбутись і ноги, й життя.

Її голос здавався сухим, як шелест паперу. Вона знову схилилася над його раною — і він вчепився обома руками в суху траву. Жовті кола, червоні тіні… Дика думка, але їй, здається, подобається мучити його. Вона нібито мститься за щось.

— Все, — вона підняла голову. — Тепер перев’язка.

— Тіар…

— Що?

— Ти знаєш, де зірка Хота?

Осторонь від багаття блукав, світив білим боком, коник. Гілки затишно потріскували, запрошуючи розслабитися й довго мовчати, дивлячись у вогонь.

— Зірка Хота? Її не видно о цій порі року.

Він відчув, як по спині повзе тоскний холодок.

— Ні, видно… Над самим обрієм. Подивися.

Щось у його голосі змусило її уважно заглянути йому в очі.

— Подивися, Тіар. Будь ласка…

Вона підвелась. Якийсь час вдивлялася в темряву; здивовано кивнула:

— Так… Над самим обрієм.

І мовчки взялася до перев’язки. Відблиски вогню, домашні й затишні, не пом’якшували її обличчя; не господиня перед вогнищем, а незворушна мідна маска. Гарна й очужіла; тепер, коли біль трохи відступив, Ігар помітив нарешті суху складку в