Читати книгу - "Скрут"

Ігар гарячково озирнувся в пошуках Тіар. Вона стояла біля порога, притримуючи за руку заплакану бабусю; Ігарові здалося, що він зустрівся з Тіар очима. На мить…

Горло, про яке він зовсім забув, нагадало про себе різючим болем. Гарний боєць — із чорною жалобною смугою впоперек шиї…

Про що він думає?!

Він рвонув на себе драбину. Пожбурив униз діряве цебро, що трапилося під руку, — воно не повторило успіху каменя, зате здорово налякало нападників. Ігар судомно зціпив зуби, щосили відштовхнувся ногами, вхопився за драбину, як за тичку.

Вона, звичайно, зламалась — але не відразу; замість того, щоб красиво перелетіти на спину заздалегідь приміченого коня, Ігар зірвався в пилюгу й закричав від болю в пораненій нозі. Хтось стрибнув йому на плечі — Ігар вивернувся, ніби в’юн, ударив нападника ліктем у зуби. Допомога зненацька прийшла від переляканого коня; хтось сахнувся від копит, які здійнялися в повітря, Ігар же вислизнув, проскочив під круглим сірим черевом і за мить наліг животом на добротне шкіряне сідло. Його схопили за ноги; кінь дико заіржав, Ігар зрозумів, що не втече.

— Не бийте! Не бийте його! — це Тіар.

Темрява. Кожен удар, ніби кривавий спалах; схилене обличчя, роз’юшене, з вибитими передніми зубами. Уже без берета — на місці вуха акуратний рубець:

— Не бийте його… Збережіть мені його цілим. Збережіть до часу… Нехай міцненький буде…

Ігар з тугою розгледів плівку хтивості, під якою смикалися світлі очі:

— Щеня… Нарешті. Небо почуло мої молитви…

Білявий раптом підняв очі, й Ігар зрозумів, що він щиро, палко молиться. Дякує своєму доброму духові за благу справу.

— …Ім’ям провінції Ррок!

Якщо на небі дійсно живе добрий дух із густою бородою та блакитними очима, то цей густий бас, поза сумнівом, належить йому. Тільки до чого тут провінція Ррок?

Перелякані хазяї тиснулися до ґанку; на їхнє скромне подвір’я вдирався ще один загін — численніший за попередній. Вершники, які залишилися на вулиці, зазирали через паркан, як ляльки за ширму.

Ігар із натугою перевернувся на живіт і підняв важку голову; його відразу вперіщили по потилиці ратищем списа, і він на кілька хвилин знепритомнів, а коли отямився, став свідком бридких сварок посеред подвір’я.

— …правителеві округи! — кричав ватажок новоприбулих, літній стражник із залізним значком на рукаві. — Оскільки в окрузі Требура злочинців ловлять люди володаря Корбора, а не якісь підозрілі найманці! Тут правосуддя, а не самосуд, лиходій належить владі разом із винагородою, котру призначено за його голову! А самозванців, які порядкують на чужій землі…

Корбор… Звідкись із Ігарової пам’яті зринуло хиже обличчя вродливої жінки. Корова в розарії… Ясновельможна. Цікаво, заморила вона нещасну дружину володаря? Чи все-таки ні?

Тим часом закривавлений білявець притискав хусточку до розбитого обличчя:

— Мені начхати на розумників, які прибігли на готове! Якби ви притягли його на аркані два дні тому — я доплатив би вам із власної кишені! А тепер хлопчисько мій і до одного місця мені ваш володар! Я взяв його, а не… правосуддя!

Новоприбулі стражники стали пліч-о-пліч. Під їхніми поглядами люди білявого теж збилися в купу; протистояння не обіцяло нічого доброго. Із-за спин і списів Ігар не міг розгледіти Тіар.

— Порядкуватимеш у себе вдома, — похмуро мовив власник густого баса, який виявився всього-на-всього чорнявим карликом праворуч від носія значка. — Спійманих на нашій землі злочинців слід перепроваджувати до в’язниці міста Требура, щоб там чинити розгляд…

— Начхати! — верескнув білявий; ватажок другого загону, в чиїй руці виявилася поцяткована печатками грамота, недобре примружився:

— Начхати на закони провінції Ррок?!

Видно, розум одновухого білявця скаламутився від отриманого удару, наступної радості та раптової несправедливості, що її змінила; розум білявця скаламутився, інакше він не вихоплював би шаблю та не замахувався на озброєного грамотою супротивника.

Зброя не допомогла йому. Руки в карлика були закороткі, однак батіг довгенький. Білявець засичав і ледь не впустив шаблі.

— Закон!!! — заревли бійці з міста Требура, які запізнилися на лови Ігара. З таким само успіхом вони могли б закричати: «Двісті сімдесят золотих! Негайно!»

Ігара схопили за комір. Він обм’як, наче мішок із борошном; діловитий стражник схилився над ним, бажаючи зручніше перехопити неживе тіло, отримав сильний удар головою в обличчя й повалився на Ігара.

Таким ударом пишався б сам Отець Розбивач; якийсь час Ігар відпочивав, прикриваючись тілом стражника від пристрастей, що бушували на подвір’ї. Дзенькали шаблі, коні здіймали куряву й солому, ганяли знавіснілі кури й голосила господиня; тягнучи на собі безтямного ворога, Ігар відповз до господарських прибудов. За дверцятами повіточки зі стінами у великих щілинах кричали замкнені кози, поряд у загорожі басовито порохкував величезний плямистий кабан. Рідкісної породи — волохатий, із китичками на гострих вухах.

— Де він?! Шмаркач той де?! Хто поволік його, га, зарази?! — гаркнули неподалік.

Сутичка перейшла в битву.

Загорожка защіпалася на кривий іржавий цвях. Ігар відштовхнув від себе стражника, який помалу приходив до тями, й проліз у смердючу щілину. Кабан занепокоївся.

— Ну, ти…

Ігар заговорив уперше звідтоді, як шию йому здавила мотузка.

— Ну, не бійся… Я така сама свиня…

І, ніби підтверджуючи ці слова, Ігарова рука безжально схопилася за звисле кабаняче причандалля.

Кабан заверещав.

Близьким родичем йому був лютий лісовий вепр; нещасний вилетів із загорожки й зчинив паніку серед і без того знервованих коней. Пробрався між копит, вирвався на вулицю, де до гамору битви додалися голоси всіх околишніх собак. Кабан мчав, не розбираючи дороги, але якось незграбно та з натугою; запальні дворові пси, котрі уявили себе шляхетними гончаками на полюванні, гналися за ним гавкотливою зграєю. Місцеві жителі сахалися з дороги — і зі сторожкою цікавістю поспішали туди, де дзенькотіла криця. Якщо уважний спостерігач і розгледів їздця, що вчепився в жорстку щетину, то вже за мить йому зробилося не до того, бо ж озброєні вершники мали страшніший вигляд.

На околиці кабан звалився б, якби їздець не розтис зсудомлених рук. Собача зграя промчала повз нього, оточила кабана, вочевидь не знаючи, що з ним робити; знесилена людина відкотилася в рівчак і зачаїлася там на дні, уповаючи тільки на Птаха.

Цілий день селище лихоманило; на заході сонця два загони, серед яких були поранені, полишили його та роз’їхалися в різні боки. Цікаві, що юрмилися навколо нещасливого подвір’я, розійшлися тільки як смеркло; і вже в темряві на дорогу виїхав візок, запряжений білим,