Читати книгу - "Зелена миля"

— Просто замовчати дещо, — кивнула Дженіс. — Якісь невагомі дрібнички: наприклад, як ви витягли засудженого до смерті вбивцю з в’язниці і як він зцілив жінку, що помирала, і як він змусив Персі Ветмора збожеволіти, передавши йому що? Правильно — пухлину мозку у вигляді пюре, просто в горло.

— Джен, я не знаю. Але якщо ти не перестанеш таке говорити, то юшку цю або їстимеш сама, або собаці віддаси.

— Пробач. Але ж це правда, так?

— Ага, — кивнув я. — Тільки нам минулася без наслідків ця… — А що нам минулося? Втечею це не назвеш, і відгулом теж. — …екскурсія. І Персі нікому не зможе про це розказати, навіть якщо він прийде до тями.

— Якщо він прийде до тями, — луною озвалася Джен. — А яка ймовірність?

Я похитав головою, даючи знати, що гадки не маю. Але насправді я здогадувався; навряд чи Персі міг прийти до тями — у 1932-му, 1942-му чи 1952-му. І щодо цього я не помилився. Персі Ветмор залишався у Браяр-Ріджі, доки лікарня не згоріла дотла, а сталося це 1944-го року. У тій пожежі загинуло п’ятнадцять хворих, але Персі серед них не було. Досі мовчазного й відстороненого (тепер я знаю, що цей стан описують словом «кататонія»), його вивів один з охоронців задовго до того, як вогонь перекинувся на його крило. Персі перевели в іншу установу — назви не пам’ятаю, та й не важлива вона, — і там він помер 1965 року. Наскільки мені відомо, востаннє він говорив тоді, коли сказав нам, що ми запишемо йому належний час виходу з роботи… якщо не хочемо пояснювати, чому він пішов раніше.

За іронією долі, пояснювати нам не довелося нічого. Персі сказився й застрелив Вільяма Вортона. Ось що ми розповіли, і загалом кожне слово було правдою. Коли Андерсон спитав у Брутала, яким йому здався Персі перед стріляниною, і Брутал відповів: «Тихим», — на якусь жаску мить я злякався, що зараз розрегочуся. Бо це теж було правдою: Персі був тихим, більшу частину своєї зміни він просидів із липкою стрічкою на губах, і максимально гучним звуком, який він міг видати назовні, було мммф, мммф, мммф.

Кертіс тримав Персі на місці до восьмої години, мовчазного, як індіанець із тютюнової крамнички, але набагато моторошнішого. На той час уже прибув Гел Мурз, похмурий, однак зосереджений, готовий знову сісти в сідло. Кертіс Андерсон передав йому віжки, з відчутним полегшенням, таким виразним, що ми ледь не почули на власні вуха це зітхання. Розгубленого наляканого чоловіка більше не було — до Персі рішуче підійшов начальник тюрми. Своїми великими руками Мурз ухопив його за плечі й добряче струсонув.

— Синку! — прогримів він у порожнє безвиразне обличчя Персі — обличчя, що вже почало м’якнути, ніби віск, подумав я. — Синку! Ти мене чуєш? Скажи щось, коли чуєш! Я хочу знати, що сталося!

Від Персі, авжеж, ні звуку. Андерсон хотів відвести начальника вбік, обговорити з ним, як залагодити справу (з політичного погляду ситуація була дражлива), але Мурз від нього відмахнувся й потягнув натомість мене далі Милею. Джон Коффі лежав на ліжку, обличчям до стіни, і його ноги, як завжди, негарно звисали. Здавалося, що він спить, а може, так і було… але, як ми вже з’ясували, він не завжди був таким, як здавалося.

— Те, що сталося в мене вдома, якось стосується того, що сталося тут, коли ви повернулися? — тихим голосом спитав Мурз. — Я вас прикрию, як зможу, навіть якщо це коштуватиме мені роботи. Але я маю знати.

Я похитав головою. А коли заговорив, мій голос теж був стишений.

На початку коридору тепер товклося з дюжину вертухаїв. Ще один фотографував Вортона в камері. Кертіс Андерсон розвернувся, щоб подивитися на це, і тієї миті за нами спостерігав лише Брутал.

— Ні, сер. Ми завели Джона назад у його камеру, як бачиш, потім випустили Персі з гамівної, куди запхали були, щоб не заважав. Я думав, що він біситиметься, але він був спокійний. Попросив тільки повернути йому особисту зброю й кийок. Більше він нічого не сказав, просто покрокував коридором. А коли порівнявся з камерою Вортона, витяг пістолет і відкрив вогонь.

— Думаєш, від перебування в гамівній він міг… зсунутися з глузду?

— Ні, сер.

— Ви надівали на нього гамівну сорочку?

— Ні, сер. Не було потреби.

— Він поводився тихо? Не відбивався?

— Не відбивався.

— Навіть коли побачив, що ви хочете посадити його в гамівну кімнату, він поводився тихо й не відбивався.

— Саме так. — Було в мене бажання трохи прикрасити й приписати Персі одну-дві репліки. Але я його в собі притлумив. Що простіше, то краще, я це знав. — Колотнечі не було. Він просто пішов у дальній куток і сів собі там.

— І про Вортона тоді не говорив?

— Ні, сер.

— І про Коффі теж?

Я похитав головою.

— А Персі міг виношувати задум щодо Вортона? Може, мав щось проти нього?

— Таке могло бути, — кивнув я, ще більше стишуючи голос. — Геле, Персі ніколи не думав про те, кудою йде. Одного разу Вортон просунув руки крізь ґрати, схопив його, підтягнув до себе й поводив по ньому руками. — Я зробив паузу. — Облапав, можна сказати.

— І більше нічого? Просто… «поводив по ньому руками»… і це все?

— Так, але Персі це дуже розсердило. Вортон сказав щось про те, що він би охочіше переспав із Персі, ніж із його сестрою.

— Е-ем. — Мурз невпинно скоса поглядав на Джона Коффі, так, наче потребував постійного підтвердження, що Коффі — людина з плоті й крові, яка перебуває в реальному світі. — Це не пояснює того, що з ним сталося, але тепер можна хоча б зрозуміти, чому він обрав своєю мішенню Вортона, а не Коффі чи когось із твоїх людей. До речі, про твоїх людей, Поле, вони всі підтвердять цю історію?

— Так, сер, — відповів йому я.

— І вони підтвердять, — сказав я Джен, беручись до юшки, яку вона поставила на стіл. — Я про це подбаю.

— Ти справді збрехав, — констатувала вона. — Ти збрехав Гелові.

Що ж, для цього й потрібна дружина, еге? Та, що завжди вишукує дірки, проїдені міллю у твоєму найкращому костюмі, і найчастіше таки їх знаходить.

— Мабуть, так, якщо ти хочеш так на це подивитися. Але я не сказав йому нічого такого, з чим ми обидва не змогли б жити. Гадаю, Гел поза підозрами. Зрештою, його ж навіть на роботі не було. Він був удома, доглядав за дружиною, аж доки йому не зателефонував Кертіс.

— А