Читати книгу - "Аутсайдер"

Коли Семюелз пішов, Гові оголосив, що сам займеться підготовкою до поїздки:

— Я забронюю «Кінґ Ейр», яким інколи користуюся. Пілоти самі дізнаються щодо найближчої посадкової смуги. Також домовлюся про автівку. Якщо нас буде тільки четверо, то підійде седан чи невеликий кросовер.

— І на мене місце лишіть, — сказав Юн. — На той випадок, якщо я відкараскаюсь від слухання.

— З радістю.

— Хтось має сьогодні ввечері зв’язатися з містером Болто­ном, сказати йому, щоб чекав гостей, — сказав Алек Пеллі.

Юн підняв руку.

— Я хоч це можу зробити.

— Тільки поясніть, що ніхто його не переслідує за протизаконні дії абощо, — сказав Гові. — Нам аж ніяк не треба, щоб він кудись чкурнув.

— Зателефонуй мені, коли з ним поговориш, — звернувся Ралф до Юна. — Навіть якщо буде пізно. Хочу знати, як він відреагує.

— І я теж, — озвалася Джинні.

— Вам варто ще дещо йому сказати, — додала Голлі. — Варто попередити, щоб він був обережний. Бо, якщо я не помиляюся, він — наступний у черзі.

  12

Коли Ралф та інші вийшли з офісної будівлі Гові Ґолда, уже геть споночіло. Сам Гові й досі був нагорі — домовлявся щодо подорожі, і слідчий Пеллі лишився разом із ним. Ралф загадався, про що вони можуть розмовляти, як усі решта вже пішли.

— Міз Ґібні, де ви зупинилися? — спитала Джинні.

— У мотелі «Розкіш Флінта». Я забронювала номер.

— О ні, навіть не думайте, — заперечила Джинні. — Єдина розкіш там — це вивіска перед входом. Не мотель, а діра.

Голлі розгубилася.

— Ну, має бути «Голідей Інн»… — сказала вона.

— Зупиніться в нас, — запропонував Ралф, випередивши Джинні в надії заробити собі плюсиків на майбутнє. Бачить Бог, вони йому знадобляться.

Голлі вагалася. У чужих оселях їй було незатишно. Їй було незатишно навіть у тому домі, де вона виросла й куди щоквартально приїжджала провідати матір. Голлі знала, що в будинку цих незнайомців вона довго лежатиме без сну, рано прокинеться, чутиме кожен незвичний скрип у стінах і підлозі, прислухатиметься до приглушених голосів подружжя Андерсонів і гадатиме, чи не про неї вони говорять… а вони напевно говоритимуть. І коли вона встане серед ночі «прив’язати козу», то сподіватиметься, що вони її не почують. А Голлі потрібно було виспатися. Зустріч була для неї досить напружена, і постійний спротив та невіра детектива Андерсона були зрозумілі, проте виснажливі.

Але, як сказав би Білл Годжес. Але.

Саме невіра Андерсона і була цим «але». Причиною, з якої Голлі треба було прийняти запрошення, тож вона його прийняла.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, та мені ще треба владнати одну справу. Вона не забере багато часу. Дайте мені свою адресу, й айпед приведе мене просто до вас.

— Я можу вам із чимось допомогти? — спитав Ралф. — Я радо…

— Ні. Справді. Я впораюсь, — вона потисла руку Юну. — Приєднуйтесь до нас, якщо вийде, лейтенанте Сабло. Я певна, вам хотілось би.

Юн усміхнувся.

— Ще й як хотілось би, повірте, проте це як у тому вір­ші — та справ незроблених сповна [215].

Марсі Мейтленд стояла самотою, притиснувши до живота сумочку з таким виглядом, наче її контузило під час бомбардування. Джинні без вагань рушила до неї. Ралф зацікавлено спостерігав, як Марсі спершу відсунулася, мов у страху, а тоді дозволила себе обійняти. За мить вона навіть поклала голову на плече Джинні Андерсон та обійняла жінку навзаєм. Вона скидалася на втомлену дитину. Коли жінки розімкнули обійми, то обидві вже плакали.

— Я дуже співчуваю твоїй утраті, — сказала Джинні.

— Дякую.

— Якщо я можу щось зробити для тебе чи дівчат, будь-що…

— Ти не можеш, але він може, — Марсі обернула свою увагу до Ралфа, і хоч на її очах і досі бриніли сльози, погляд був холодний. Оцінювальний. — Цей чужинець, я хочу, щоб ти його знайшов. Щоб ти не упустив його тільки через те, що не віриш у нього. Зможеш це зробити?

— Не знаю, — відповів Ралф, — але постараюся.

Марсі більше нічого не сказала, тільки взяла простягнуту руку Юна Сабло й дозволила провести себе до автівки.

  13

За півкварталу, одразу перед закинутою крамницею «Вулвортс», сидів у своїй вантажівці Джек. Він посьорбував із фляжки та спостерігав за компанією на тротуарі. Єдиною особою, якої він не розпізнав, була худорлява жінка в костюмі, що їх одягають у поїздки бізнес-леді. У неї було коротке волосся, сивуваті пасма трохи нерівні, наче вона сама їх підстригала. Перекинута через плече сумка була така ємна, що могла вмістити короткохвильовий радіоприймач. Жінка дивилася, як Сабло, цей поїдач тако від Поліції штату, відпроваджує місіс Мейтленд. Потім незнайомка пішла до своєї автівки, надто непримітної — саме такі беруть напрокат в аеропорту. Госкінз подумав було поїхати за нею, але вирішив триматися Андерсонів. Зрештою, сюди його привів саме Ралф, а втім, чи не було там якоїсь приказки про те, що як запросив дівчину на танці, то й додому її треба провести?

Окрім того, стежити належало саме за Андерсоном. Госкінз ніколи його не любив, а після тої чваньковитої оцінки на три слова торік («Присуду не маю», ось як він написав… наче в нього лайно не смердить) Джек почав його зневажати. Він зрадів, коли Андерсон перечепився через власний хер із тим арештом Мейтленда, і не здивувався, як довідався, що цей лицемірний сучий син пхає носа в речі, які краще облишити. Наприклад, у закриту кримінальну справу.

Джек торкнувся зашийка, скривився, тоді завів двигун. Можна було й поїхати додому, коли Андерсони зайдуть до себе, але йому подумалось, що, мабуть, варто припаркуватися трохи далі по вулиці й постежити за будинком. Побачити, чи не станеться чогось. У нього була пляшка з-під «Ґатораду», що в неї можна буде помочитися, може, навіть вийде трохи поспати, якщо дозволить невпинна гаряча пульсація в потилиці. Джеку не вперше доведеться ночувати у себе в машині, він уже кілька разів так робив відтоді, як дорогоцінна половинка його покинула.

Джек не знав напевно, що буде далі, але чітко зосере­дився на основному завданні: припинити це носопхання. У що саме пхався ніс, він точно не знав, — тільки те, що це якось пов’язане з малим Пітерсоном. І сараєм у тауншипі Кеннінґ. Наразі цього було досить, до того ж (якщо забути про сонячний опік чи ймовірний рак шкіри) справа починала його цікавити.

Він відчував, що коли прийде час робити наступний крок, йому про це повідомлять.

  14

За допомогою GPS-навігатора Голлі швидко й легко доїхала до «Волмарту» Флінт-Сіті. Вона любила «Волмарти» — за їхній розмір, за їхню анонімність. Там покупці не придивляються до інших покупців так, як у решті крамниць. Купую­чи на гурт одяг, відеоігри чи туалетний папір, вони немов перебувають у власних окремих капсулах. А якщо користуватися касою самообслуговування, навіть немає потреби розмовляти з касиром. Голлі так завжди робила. Цього разу вона швидко