Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Однак попри це різанина не припинилася, ба навіть посилилася й поширилася. Тож одного квітневого дня в долині Віслоки стало військо, гарне й грізне, наче армія бджіл, бо і прапори, і мундири мало жовто-чорні. На допомогу австріякам зі сходу йшов губернатор ерцгерцог Есте, ведучи легіон колісниць, запряжених левами. Ревіння звірів розносилося в холодному повітрі, вістря списів і золоті шоломи із султанами блищали в ранковому світлі. Здавалося, що саме сонце вирушило на війну.

Повідають, що такої битви ще ніколи не було, але серед хлопів пам'ять про неї зберігалася впродовж багатьох поколінь. Коли хами зрозуміли, що кайзер і губернатор дбають про них так само, як і польські пани, що немає такої сили, яка б за них заступилася, ні на цьому світі, ні в майбутньому, тобто коли хами зрозуміли, що ніколи нічим іншим вони не будуть, як тільки хамами, то замість поховатися по хатах вони стали супроти армій. Кожен узяв, що мав під рукою — косу, леміш, сокиру, ціп. А тоді спершу вдарила артилерія австріяків, аж гори затремтіли зверху донизу. Тих же, хто залишився, змела важка кіннота львівського губернатора. І так битва закінчилася, ще й не почавшись як слід, а тих хамів, які вижили, наказом Найяснішого Пана, Милостиво Пануючого Кайзера Франца Йозефа І, розіп’яли вздовж залізничної колії з Кракова до Львова.

Таким чином закінчилася хамська війна, таким чином добігли кінця шістдесят днів хамської слави. Не могло бути інакше, й ніколи інакше не буде. Усе, що ми про неї знаємо, знаємо від Ксенія Рака. А те, що Рак любить після келиха розповідати дурниці, а часом просто брехати, що може легко підтвердити його дружина, ні про що не свідчить.

LX. ПРО БУКОВИНУ

Повідають, що на Буковині все виглядає інакше. Мова людей не нагадує жодної відомої мови; більше асоціюється зі співом птахів, змішаним із шумом вітру. Іноді подмух вітру з півдня і сходу приносить із собою запах солі. Трохи схоже пахне повітря перед бурею, але в цьому вітрові немає загрози. Це подих моря. Коли він віє, легше дихати й перестає ломити в кістках. А коли принюхатися до цього вітру, коли увійти в нього повністю, можна відчути в ньому інші запахи, запахи цинамону, гвоздики й м’яти, запахи таємничих країн, що лежать ген далеко, де люди мають темну шкіру і в увінчаних куполами храмах моляться іншому Богові. Тож вітер з-над моря приносить також неспокій, гарячку дороги, і деякі люди, ті, що з гарячішою кров’ю, іноді вирушають у подорож і не вертаються. Чи загинули в дорозі, чи надягли тюрбан і причепили булат до боку, — невідомо. Але не треба одразу вирушати у світ, часом достатньо про ті країни мріяти, сидячи на порозі дому зі склянкою паленки або вина.

Бо завдяки тому вітрові вино вдається на Буковині дуже добре. Не є, може, таким винятковим, як угорське, але достатньо добрим, аби пити його із задоволенням. Може, зрештою, отой брак надзвичайності є кращим, бо інакше Буковина зароїлася б від купців, які хотіли б ним торгувати, а взамін привозити зі світу безлад і повно предметів, які нікому не потрібні, але які пробуджують в людях незнані раніше голод і бажання. І тому Буковина вбога і спокійна, і радше щаслива, бо країни, де вирощують виноград і п’ють вино, веселіші від інших.

На Буковині немає доріг, тому минуле ані майбутнє не мають як сюди дістатися. Тут не треба замислюватись, чи ти Якуб, чи Вікторин, бо обидва ці імені нічого не значать і є лиш пустими звуками. Словом, на Буковині можна наочно переконатися, що на початку зовсім не було слова. І зовсім не потрібні слова, аби добре порозумітися.

Коли Якуб чи Вікторин у нагороду або за кару був сюди присланий старостою Брейнлем після хлопського бунту, він отримав садибу, шмат сонячного поля й доброзичливого сусіда для помочі. Поле було меншим навіть, ніж смажовське, а сусід не знав галілейської мови. Тому вони швидко домовилися, а вечорами пили вино з власного врожаю і їли хліб із власного борошна. До пізнього вечора розмовляли й тлумачили собі навзаєм різні твори, хоча не мали книжок. Сусід мав дивне чужоземне ім’я, яке годі було запам’ятати, і любив твердити, що Бог глухий. Якуб або Вікторин називав його Марціном Еліашем.

Коли треба було чогось із міста — гасу або солі, — то ходив переважно Марцін Еліаш. Ішов до Глітта або до Серета, бо туди було найближче. Якуб або Вікторин залишався переважно в своєму невеличкому винограднику й дивився, як росте лоза, як випускає вуса й обплітає тички, і як дозрівають плоди. Міг так сидіти по кілька днів поспіль. Бувало, що птахи звивали гніздо в нього на голові. Бувало, що обростав мохом і бородатими лишайниками. Тому дальші сусіди назвали його Каменем і дуже його шанували, бо люди на Буковині не розгубили ще старих істин і знають, що камінь — це найдосконаліша з усіх істот.

Колись, ранньою осінню, о тій самій порі року, коли Бог сотворив світ, Марцін Еліаш прийшов до Каменя, який сидів у винограднику, й сказав:

— Прийшла якась жінка.

— Не знаю я ніяких жінок.

— Ти, може, не знаєш, але вона тебе знає.

І впустив її до виноградника, не чекаючи згоди господаря.

Хана підійшла до Каменя-Якуба-Вікторина, як його називали, так називали, і міцно обійняла. Була вона вже стара, бо після смерті теж можна зістарітися, але пахла, як і раніше: ганусом, гвоздиками і оливою.

Камінь потріскався на поверхні й зробився вогким від сліз.

Хана постукала в двері Каменя.

— Я не маю дверей, — відповів він.

Але Хана все одно увійшла.

Краків і різні місця на сході

2016—2018