Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

— Ваша бабуся, напевно, вас обожнює.

— У мене немає бабусі.

Яна зніяковіло прикусила губу.

— Вибачте. Мені не варто... Це ваші особисті справи.

— Нічого. Ти ж не винна. Взагалі, теоретично, вона, звичайно ж, була. Тільки, на жаль чи на щастя, мені не довелося з нею познайомитися.

— Тому ви так турбуєтеся про Терезу Вацлавівну?

Він знизав плечима та байдужим тоном відповів:

— Не знаю. Просто турбуюся. Більше немає кому.

— Дякую вам за неї, Еде.

Яна взяла його за руку й потиснула. Вона насправді вважала, що літній жінці пощастило з Едом. Він якийсь час дивився на зімкнуті руки, а потім додав ще одну долоню й відповів на рукостискання.

— Тобі дякую, і твоєму хлопцеві.

— Це — наша робота.

Вона обережно звільнила руку. У прозорих чоловічих очах з'явилася усмішка.

— Повір мені, не всі так прив'язані до пацієнтів, як ти.

Яна зніяковіло заперечила:

— Це — на перший погляд. Насправді ж всі лікарі...

— Не хочу з тобою сперечатися. Ти даси мені номер свого мобільного? — Яна забарилася з відповіддю, не знаючи, як краще сформулювати відмову. Роздавати номери телефонів у їхній лікарні не прийнято. Але й ображати Еда не хотілося. Тим більше, що саме він доглядав за її підопічною. Мабуть, він правильно зрозумів її сумніви, бо одразу ж промовив: — На той випадок, коли виникнуть медичні запитання. Я не надто довірлива людина і не хочу шукати іншого лікаря.

— Звичайно, — Яна продиктувала свій номер і додала, виправдовуючись: — Зазвичай мені телефонують у відділення. Не ображайтеся.

— Я звик.

— Справа не в вас.

— Повторюю — я не образився.

— Це добре, бо мені не хотілося б…

Несподівано Ед знову взяв її за руку й не відпустив, коли вона відступила на крок.

— Послухай, Синичко, я багато в житті побачив, і багатьох. І знаєш, що? Таких як ти — не так вже й багато. — Яна знову сіпнулася, і Ед випустив її руку. — Бережи себе, гаразд? Мені хотілося б залишити тобі свій номер телефону, щоб ти могла зателефонувати, якщо я знадоблюся, але якщо ти вирішила триматися від мене якнайдалі… — Він помовчав, або підбираючи слова, або чекаючи на її відповідь. Яна не знала, що можна сказати у такій ситуації. До того ж він мав рацію. Тому вона лише кивнула і додала:

— Мені треба йти.

— І мені.

Ед майже побіг геть, і Яна не встигла попрощатися. Її увагу відвернув телефонний дзвінок. Поки вона діставала мобільний, той замовк, висвітливши незнайомий номер. Яна подивилася вслід Еду. Він озирнувся, підняв догори телефон й підморгнув.

Впертий. Такі домігся свого.

Ед вже зник за рогом, та телефон знову завібрував у її руці. Яна поглянула на екран і здивувалася. Вона вже давно не бачила цей номер і одразу зізналася собі, що бажання відповідати не має. Звичне «Раптом щось термінове?» змусило її натиснути кнопку.

— Слухаю.

— Нам потрібно побалакати.

Яна йшла коридором, відповідала на привітання кивком голови й думала: «Чи варто?» Вона не могла вигадати причину, з якої їм потрібно зустрітися.

— Щось трапилося?

— Так. Я чекаю на тебе у парку.

Не зраджуючи собі, Вікторія наказувала, а не просила.

Як вона сказала? У парку? Відповідно, розмова не пов'язана з роботою.

— Вибач, але я зайнята. — «Раптом таки щось важливе?» — Якщо хочеш, можемо побачитись в ординаторській. Я саме туди прямую.

— Ні, там дуже людно.

Голос Вікі лунав дещо дивно, і Яна завагалася.

— Тоді у конференц-залі. У цей час там немає нікого.

Помовчавши мить, Віка хихикнула й випалила:

— Я — вагітна. — Такої заяви Яна не очікувала. Але навіть якщо так, до чого тут вона? А ще Яна не знала, вітати колишню подругу чи ні. Мабуть, вона мовчала надто довго, бо голос Вікі став нетерплячим і водночас майже благальним: — Мені потрібна твоя порада. Терміново. Ми ж були подругами? Ти не можеш мені відмовити. Ти — не така.

Яна лише зітхнула, усвідомивши, що Вікторія має рацію: вона не може їй відмовити, і з думкою, що краще б це зробила, відповіла:

— Добре, я зараз прийду.

Не встигла вона зробити декілька кроків, як стільниковий знову нагадав про себе знайомою мелодією. Усередині все ніби перевернулося від радості.

— Я тут!

— Правда?

Остап засміявся.

— Найщиріша. Тільки закину речі до готелю й одразу до тебе. Ти на роботі?

— Так.

— Тоді скоро буду, —  а потім додав зовсім іншим тоном, від якого Яну кинуло в жар. — Не можу дочекатися, коли притисну тебе до себе. Жахливо скучив.