Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Голова гуде так, що неможливо хоч якось думати. Мене били?

Перед очима все пливе, до горла підступає нудота, стан такий, що краще б померти. Намагаюся зрушити, але нічого не виходить. Відразу ж котить хвилею жаху з ніг до голови. Мене більше не слухаються руки та ноги?

Смикаюся та охаю, бо щось боляче впивається в шкіру.

Залишається тільки мотнути головою та замружитися. У роті огидно пересохло. Що вони зробили?

– Обережніше, – долинає ніби крізь туман невиразно знайомий голос. – Тебе приклали сильніше за мене.

Через деякий час виходить сфокусувати погляд та побачити в кутку темного приміщення дівчину... дівчину... Господи, це Вільдана!

Кола під очима, волосся безладно, але все та ж королева, яку ми тоді зустріли в торговому центрі. Будь на ній вбрання від всесвітньо відомих кутюр'є або лахміття – неважливо. Навіть зараз, сидячи на підлозі зі зв'язаними руками, вона не зламана.

А ось мене посадили на стілець та прив'язали до нього. Сарафан трохи порваний, але ще схожий на одяг.

– Як… – хрипко питаю я. – Як ти… ми тут опинилися?

Вільдана тільки хитає головою:

– Ігри великих людей. Хто б міг подумати, що наш клієнт Бєльський насправді не той, за кого себе видає, та тільки мріє забрати наш бізнес.

Я хмурюся. Бізнес… нехай не політика, але бруду вистачає. А коли великі гроші, то не особливо дбають про методи.

– Чого вони хочуть? – питаю тихо, розуміючи, що можу не почути відповіді. Або почую таку, що мені зовсім не сподобається.

Вільдана відкидає голову, спираючись на стіну.

– Хочуть, щоб віддали їм магазини, чого там. Переписали на них все. Зрозуміло, мені сказали не все, Бєльський – сексистська тварюка, для нього жінки гарні тільки в ліжку, тому й говорити мені до пуття нічого не став. Він чекає на Даміра та Каріма.

Тон, яким вона це сказала, не давав сумніву: брати точно прийдуть за нею. Але як бути зі мною?

– Ти сама як попалася? – цікавиться Вільдана. – Гаразд я, не особливо задумалася, коли вони з'явилися обговорювати нову колекцію, звичайна справа.

Я мимоволі здригаюся, бо питання вірне. Тільки ось соромно зізнаватись, що довірилася тій, кому не слід. Правда, я з нею не ходила в безлюдне місце, а лише опинилася в туалеті бару, де достатньо відвідувачів.

– Я… – голос зрадливо зривається. – Я їздила до лікарні до Єгора, а потім із подругою зайшли до кафе. Там була Ірен.

Вільдана ​​зневажливо пирхає, на її обличчі написано без слів. І так ясно ставлення до білявої стерви.

– Так, згодна, – зітхаю я. – Там була вона, сказала, що більше не претендує на Даміра, начебто навіть розмовляли, потім я зайшла до вбиральні, там вона. На виході в мене потемніло в очах і все…

– Сучка фарбована, – бурмотить Вільдана. – Плуталася, значить, із компанією Бєльського. Вирішила, що тебе теж можна буде використовувати в брудних іграх.

– Вона ... – починаю я та відразу замовкаю.

– Що? – скидає на мене карі очі Вільдана.

– Вона вважає, що після цього Дамір повернеться до неї? Ну, добре, я лише чергова дівчина, але ти-то сестра.

– Яку нісенітницю ти несеш, Поліно, – ледь не гаркає Вільдана, – тебе, мабуть, добре стукнули перед тим, як доставити сюди.

Я тут же стискаюся, не оживши такої відповіді.

– Запам'ятай, для Даміра ти не чергова. Чергову він би не привіз до свого дому.

У цей момент вона така схожа на Даміра та Каріма, що зовні, що характером… навіть сказати нічого. І я розумію, що Бєльський даремно викрав цю дівчину. Боязкості та поступливості в ній ні на грам.

– На що ж розраховує це фарбована відьма… – Вільда ​​знову пирхає розлюченою кішкою. – Крім помсти їй розраховувати нема на що. Якщо ж вважає, що після цього можна возз'єднатися з Даміром, то в порожній голові ознаки мозку не було ніколи. Хоча, про що це я… Їх справді не було.

У цей час відчиняються двері, та ми чуємо звук оплесків.

– Як же ви, дівчатка, один одного не любите, прямо заздрість бере.

Я повертаю голову та бачу незнайомого чоловіка. Весь такий чистий та випещений, тільки очі дивляться так, що робиться моторошно і хочеться якнайшвидше сховатися.

Хижак під нальотом цивілізації. Холодний, безпринципний, незворушний. Він скрутить шию неугодному та піде далі. Йому все одно. Мені вдруге за короткий термін стає погано, хоча, здавалося б, набагато більше?

– Архіпе, вам що? – мало не випльовує Вільдана, скривившись, дивлячись на нього. – Поліно, знайомся, Бєльський, наш викрадач.

– Як грубо, – хмикає він, оголюючи ідеальні білі зуби. Посмішка, від якої робиться страшно. – Поліна може піти до мене з доброї волі. Нічого не маю проти лагідної біленької кішечки.

– Ні за що… – хрипко шепочу я.

І зовсім не чекаю того, що він подолає відстань, що розділяє нас, за якихось кілька кроків та опиниться настільки близько, що неможливо відсахнутися. Стиснув підборіддя, давши тільки здавлено охнути.