Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

а й ставлять пам’ятники Довбушеві. І впродовж багатьох років не знайшлося жодного зловмисника, що зазіхнув би на них, що перемалював би пам’ятники або назвав їх своїм іменем, як це діється тепер у світі з назвами вулиць, площ, міст та гір. Бо не розбійники ці назви давали і не за розбій. Правду кажучи, і не за жодну цноту панську, селянську чи міщанську, і не тому, що так годиться, ані для нагороди земної чи небесної.

Так само, що б там не твердили чи тільки шепелявили про кінець Довбуша акти та хроніки, пісня, що її співають на всіх схилах карпатських хребтів, без жодних сумнівів запевняє, що Довбуш загинув не через брак сили, і сили ворожі його не здолали. Сам себе погубив. Грішне кохання до жінки задурило його, осліпило, поглинуло. Він забув про застереження віщуна та про голоси хвиль. Не лише пісня, а й оповіді, що ніколи не закінчуються і постійно виринають невідомо звідки, досі не знані, весь час інші, незмінно повторюють одне і те ж: він мав силу велетенську, кулі його не брали.

Акти стверджують, що Довбуш помер у Космачі, що потім його тіло везли возом до Коломиї і на всіх дорогах та роздоріжжях «публікували» смерть Довбуша й оголошували універсал воєводи. Що його потім виставили на публічний огляд, щоб залякати цілий народ.

Може, щоб отверезити? Але намарно. Бо пісня каже і цілий народ вірить, а гори свідчать, що Довбуш похований на Кедроватій полонині серед скель і скарбів неподалік Крісла Довбуша. Нехай собі пани брешуть, поки це їм виходить на здоров’я, нехай підгавкують підпанки, нехай чинодрали списують папір! І так їм ніхто не повірить.

Опришки взяли пана Довбуша на топори, плачучи над ним, перевивши його рани, занесли його на Кедровату. Адже він сам їм так наказав перед смертю:

Беріт мене на топори,

Несіт мене в Чорні Гори.

І що ж? Невже справді хтось піде шукати по Коломиях, по Заболотовах його кості з тіла, порубаного на частини та порозкиданого по полях, як вихвалялися паночки? Пусті балачки! Хто хоче щось знати про Довбуша, хто хоче знайти хоча б Довбушів слід, той піде в Чорногору. Адже сам пан Довбуш сказав іще більше:

Занесіт мня в Верховину,

Де живився, най там згину.

Там стоят два яворове,

Рідні то мої братове.

І там квітнут дві ялиці,

Наймиліші ми сестриці.

Там велика сім’я Довбушева, там Довбушеві пам’ятники, там сам Довбуш. Земля не забуде про Довбуша.

Але хай роздирають стогоном груди діти Верховини:

Як орлята без орлонька,

Як діточки без татонька.

Нехай побиваються, що розсиплеться на порох краса старовіку, що пропаде цей світ. Потоки висохнуть, каміння завалить русла рік, луки замуляться, брили засиплють Черемош. Не попливуть води на схід сонця, не понесуть писанок до святих рахманів, наших опікунів. А діти гір, пограбовані від первородства, будуть товкти каміння по гостинцях, схиляти молодецькі голови перед кожним шарапаткою, перед кожним плюгавцем. Або з висолопленим язиком будуть гнатися на роботу на рев сирени з тартака, що владно розноситься горами.

Аж вигорить свобода і краса до тла! Аж з ланцюга зірветься потвора, сам Архиюда, той дух неволі, патрон утисків, бог визискувачів. Він перетворює людей на покірних тварин, велить їм жерти або недоїдати, жити без завтра і без учора, збирати власний послід як скарби і лише про це дбати.

Нехай-но покаже, чи світ може жити без свободи, без краси, без співу та без сміху! Бо якщо не покаже – знову піде на ланцюг, навіки.

Отоді загримить з Кедроватої трембіта, кличем полонинським скликаючи народи. Встане молоденький пан Довбуш, усміхнеться. Громова Хмарка заірже громовим голосом, сяйне сніжною гривою, загримить копитом по скелі. І на цей знак зніме пута з усіх громових коней святий грозовий Ілля, віхтебородий пророк. Відкриються скелі, засвітяться скарби з лона гір, дума Довбушева розколишеться, затріпоче, пущами полетить у доли. І тоді встане великий молодий світ.

Тому люди, що мандрують Чорногорою, постійно приходять аж під те кам’яне крісло. Вислуховують історії про Довбуша і завжди чекають, вичікують. Але ще не настав той час. Не дума Довбушева гримить, летячи зі скелі. Не крапельки звуків із тисової флояри сіються, тріпочучи, від Довбушевого крісла. То гримлять водоспади Кізьої, летять у пущу. То в пустищі на скелях дзвонять хвилі.

Так утішають тебе, брате, ці води, розраює їх гра, бо разом з ними трудяться, стараються інші помічники сердечні, могутні опікуни: громи, вітри, святе Сонечко. То молотом кують, то чародійським долотом штрихують Довбушеві пам’ятники. І вся Верховина безнастанно грає велетенським органом славу молодості Довбуша.

Частина третя

Історія слободи, або кінець опришківства

Пора б нам уже закінчити з лісовими людьми! Воювали, як воювали. Сили намарнували, натопили досить тієї силоньки, наче всі пломенисті, палаючі скарби з Кедроватої в озеро Шибене повкидали. Сотні їх були і тисячі. Сотнями погинули на панських шибеницях. І не тільки в містах так гинули, бо коли пани подалися в гори, то всюди: у містечках, у селах і на узгір’ях стояли ті чорні шибениці. А скільки їх загинуло від ран! Самі товариші на їхнє власне прохання не раз їх добивали. Деякі повернулися до ґаздівства, але більшість розійшлися світом. А скільки їх пропало десь у пущах!

І нічого не навоювали! Ще й тепер нам тужно, нестерпно гірко від тих повістей. Бо вже запечатаний для нас той світ, відколи не стало хлопців-соколів!

Та вже якщо сам Довбуш із громовим топором та силою велета не міг дати тому ради! То вже пуста балачка! Ото хіба, щоб рот-базікало не закривався тим усяким повістунам-балакунам, що нас ніби потішають і гріють, а насправді виграють собі, мов на цимбалах, на нашому смутку, шарпають серце, як болючий зуб. Бо у грудях щось так глибоко нам зойкне, наче б цимбали раптом заграли! Наче б звук сам ішов із глибини від тієї кам’яної трембіти Пруту, що, схована у скелях, дзвеніла у водоспаді під Ямною, не так давно, ще сто років тому, поки пани не розвалили ті щасливі скелі порохом.

Отак собі починає й у нові часи той повістун Андрійко з Ропи-Урочиська, що постійно бає про юнацькі кучері, а сам лисий, як полонина, коли має зійти сніг. Він спати ночами не може, все би щось вигадував, згадував. А говорив би, хоч і до дерев. І разом із полонинським вітром побунтував би трави. Або часом