Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Ті чотирнадцять років, які прожили у лісовому будиночку, стали найкращими роками життя. Я нарешті зрозумів, що таке щастя. Щастя бути цілим всесвітом для маленької крихітної людинки, усмішка, перші слова і кроки якої змушують вуста розпливатися у ніжній посмішці, а серце — любити світ і усіх довкола!

Дід замовк, і здалося, що клубок, який підкотив йому до горла, затнув усі слова. Кожен із нас на мить занурився у власні спогади. Переді мною пронеслися грізні Воїни Шаку на сизокрилих воротах. Якісь далекі битви побачив перед собою. Нізвідки чув крики перемоги. Невідоме до цього затишне селище Агрантак, мальовничі пейзажі Пригір’я, доглянутий будиночок матері Айсолари і її ніжний голос, що тихо наспівував нечуті пісенні мотиви — все це враз зринуло з пам’яті, ніби до цього часу спало в її закутках міцним, майже мертвим сном.

Я пильно зазирнув Радо у вічі. Він як і раніше, залишався найріднішою людиною. А тепер став більше, ніж дід. Перетворився на справжнього друга, рятівника, людину, яка присвятила життя. Але одне під’їдало зсередини:

— Можливо, батьки шукали мене… — дорікнув я Радо.

Дід, вирваний з глибоких роздумів, наче незрячими очима глипнув і пробурмотів:

— Шукали…

— Я поїду в Агрантак! Знайду батьків.

Дід співчутливо покосився:

— Коли ти підріс і я міг ненадовго залишати тебе одного, пам’ятаєш, за тобою приглядав дядько Бахтей?

Я кивнув головою, але ніяк не міг второпати, до чого тут дядько Бахтей. Дід продовжив:

— Так от, тоді я і вирішив навідатись у Агрантак, розуміючи, що не маю права приховувати тебе від батьків… Час пройшов, і я сподівався, що все втихомирилось і жерці вже не шукають. Думав, що коли Айсолара дізнається, що ти живий-здоровий, то погодиться з чоловіком переїхати у Вернакію. І ми усі дружно заживемо у лісовому будиночку, а, можливо, скоро побудуємо новий, більший, просторий…

— І що? — нетерпляче випалив я.

— Коли дістався Агрантаку, то дізнався від селян, що батьки одразу ж після твого народження і таємничого зникнення переїхали у Сакарію.

— У Сакарію?! — ошелешено вигукнув я. — То я стільки часу був так близько і не знав цього?!

— Занадто близько…

Спантеличений, я затамував подих.

— Те, що я дізнався в той день, страшенно вразило, Айхо. Я повертався додому з тяжким серцем. І вже шкодував, що залишив тебе без нагляду. Приїхавши додому, я ще довго не міг заспокоїтись, хоча й переконався, що все гаразд. Але гнітюча тривога не покидала. Тоді я і вирішив вигадати смерть твоїх батьків. Ти підростав і неодмінно захотів би знати щось про них. Став би шукати, якби знав, що живі. От я й придумав байку з епідемією і переїздом… Ти ріс кволим не через неіснуючу хворобу. Тавро, випалене при народженні, ледве тебе не вбило. Коли трохи підріс і став запитувати про нього, я вигадав дивовижну історію, яка не лізла ні в які ворота, але ти малий любив усілякі казочки. Насправді тавро — це древня руна, що означає «Справедливість». Це колись таємний знак Воїнів Шаку, за яким ми впізнавали один одного. Чому усіх немовлят заклеймили тоді саме цією руною, я можу лише здогадуватись. Жерці боялись, що не всіх доправлять до Верховного Храму. Вони чекали нашого спротиву, тому й вирішили помітити вас. Та й спосіб був жорстокий, але надійний, мало хто б з малих вижив після такого…

Всі чотирнадцять років я переховував тебе від відвідувачів, був суворим, коли забороняв їхати зі мною в місто. Не завжди дозволяв бавитися із сільською дітворою. Думав, що так захищаю тебе. Думав, що вирвавши з лап смертельної небезпеки, назавжди сховаю. Але доля розпорядилась, як завжди, інакше…

Пам’ятаєш, у той вечір почалася страшенна злива і небо здригалося від гуркітливого грому.

Незнайомий вельможа повинен був приїхати, щоб подивитися на приручених сифонів. І староста настирливо тримав мене в управі, запевняючи, що багатій дуже впливовий і йому ніяк не можна відмовляти.

Я довго чекав на гостя, але той усе спізнювався. Давно стемніло, і я хвилювався, що залишив тебе одного. Коли нарешті не витримав і повідомив, що чекати більше не можу, двері відчинилися, і у мокрому плащі в світлицю увійшов Сохо. Пройшло більше чотирнадцяти років, а він виглядав таким же молодим і дужим, хіба що погляд став більш гострим. І тримався аж занадто впевнено і зверхньо. Сохо одразу ж упізнав мене, але цього не показав. Я теж зовнішньо зберігав спокій і нашвидкуруч вигадував відмовки, щоб не вести «гостя» до лісового будиночку. Так і не знаю, випадково натрапив на нас Сохо чи все ж цілеспрямовано шукав. Хоча, можливо, і те й інше. Я почав відмовлятися, мовляв, уже пізно, погода кепська, і краще свистів подивитися зранку. Сподівався, що виграю час. Але Сохо наполегливо просив не мене (знав, шельма, що робить), а старосту, що конче сьогодні мусить подивитися звірів, натякаючи на якісь вельми важливі державні справи. І староста звелів запрягти бричку. Навіть не слухаючи відмовлянь, доправив «шанованого гостя» просто до нашого дому. Сохо, звичайно, сифонами і не поцікавився, а одразу ж попрямував до будинку. Здивований староста залишився сидіти в бричці під дощем, не став доганяти вельмишановного. А далі ти і сам усе знаєш…

— Так ось чому ти тоді перед Сохо назвав