Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Це вже не Воїни, це — жерці!

— Тепер це одне й те ж саме! Одумайся, Радо, і наша дружба відродиться, стане ще міцнішою, ніж була.

Засліплений і одержимий, переді мною стояв колишній побратим, якого жадоба влади перетворила на чудовисько.

— Ну, чого мовчиш? Ти згоден? — квапив Сохо.

— Мені тебе шкода…

— Ну що ж, тоді помри! — загарчав Сохо і кинувся у бій.

Не розповідатиму усіх подробиць довгої і виснажливої сутички. Давалась взнаки утома від безперервної подорожі, та я бився з останніх сил. І нарешті вибив зброю із рук ворога. Але не в змозі зробити останній вирішальний удар зупинився. Сохо, миттю скориставшись розгубленістю, хвацько пожбурив короткий піратський кортик у груди. Перед очима попливло… Безсило сповзаючи по стіні, чув глухі, майже безшумні помахи крил ворота. Жрець утік. Приречено я торкнувся грудей, але не намацав крові. Ледве подряпавши шкіру, ніж Сохо застряг у подарованій Совредо кольчузі, яка врятувала від неминучої смерті.

Переконавшись, що Айсолара жива, я кинувся наздоганяти лиходіїв, в чиїх руках знаходилось твоє життя. Зовсім скоро побачив на дорозі двох вершників, які роздратовано пришпорювали анжирів, але ті байдужі до наказів, вайлувато ходили колами.

«Не дарма провів рік з Премудрим Старцем», — усміхнувся про себе.

— Що трапилось, подорожні? — крикнув злодіям, надавши голосу сільського акценту.

Жерці насторожено зиркнули. Безпорадність лиходіїв потішала.

— Та от щось трапилось з анжирами. Раптом зупинилися і ходять, мов зачаровані колами, — сказав той, що тримав немовля.

— Ми дуже поспішаємо! Виконуємо наказ Верховного Жерця! — задеркувато продовжив другий, вважаючи, що це має справити належне враження.

— О! То ви й справді поспішаєте, — вдаючи стурбованість, погодився я. — Дозвольте допомогти.

Бандити з надією перезирнулись.

— Вже замучився з цією худобою, — почав я. — Ніби показилася. Об’їжджаю усю округу, і тільки про це й чую — анжири сказилися. Та, на щастя, я знайшов на них управу. Якби не бабця, довгих років їй життя, то і не знав би про цей древній спосіб. Ану, давайте спробую.

Лиходії оживилися і, схоже, повірили у байку.

— О, бачу у вас немовля. Покладемо його краще на травичку, земля суха, ніч видалась теплою.

Та жрець ніби щось запідозрив і навідріз відмовився віддати малого. Але я не здавався:

— Е ні, тоді нічого не вийде. Не пробачу собі, якщо випустиш малечу з рук. Раптом анжир стане на дибки, а таке буває, коли їх починаєш виводити з коловороту.

Жрець неохоче все ж протягнув маля. Я обережно поклав тебе на траву. Взяв за уздечки тварин і наказав їм скакати що є духу і не зупинятися. Ті рвонули, як блискавки, тільки слід прохолонув. Думаю, жерці ще довго згадували ту поїздку.

Не гаючи часу, підхопив тебе на руки. Вірний анжир за наказом хвацько звернув з дороги, розсікаючи прохолодне ранішнє повітря, чимдуж помчав до чорніючого лісу.

Коли ти вперше заворушився на руках, голосно заверещавши, я зрозумів, що не маю ні найменшого поняття, як поводитись із немовлям. Безстрашний у бою виявився безпорадним перед маленьким згорточком, який вовтузився на руках і вимагав їсти. Хоч і не планував, але звернув у перше-ліпше поселення.

Молоко роздобути вдалося. Але селяни підозріло косилися і перешіптувалися. Краєм вуха я почув, що їм відомо про події минулої ночі у сусідньому Агрантаку. Виявляється, немовлят забирали і в їхньому поселенні. І знову ми поспішно рушили у дорогу. Але кляте клеймо зробило свою чорну справу: ти захворів. Тобі терміново потрібні були спокій, тепло, повноцінні харчі і відпочинок. А я, вигнанець, опинившись чужих краях серед ворогів, не знав, як маю тобі це дати…

На щастя, на окраїні лісу, далеченько від поселення трапився покинутий старий млин. Я оглянув його і зрозумів, що це наш порятунок, — раптом дід весело розсміявся.

— Через тебе, малий, довелося стати крадієм! Кожного ранку я пробирався нишком на пасовисько і здоював у худоби молоко. Ти не швидко, але поправлявся. Нелегкі і тривожні дні минали. Так ми прожили майже три місяці. Доки літо не почало стирати барви об палюче сонце.

Я розумів, що через море в Шанталію з тобою не пробратись. Жерці нишпорили по всьому Узбережжю, прочісували кожен корабель, шукаючи немовля з клеймом Воїна Шаку на руці. Єдиним порятунком залишався шлях на Схід, через гори Каракаса у Край Загір`я, на території, до яких жерці ще не дісталися. Усвідомлював, що несказанно далеко віддаляюсь від друзів, які чекають у Шанталії. І, можливо, не отримавши звістки, вже оплакують. Але ніхто: ні жерці, ні товариші не стануть шукати нас там, куди направились — у Вернакії.

Нікому не відомі, ми оселились на окраїні поселення у закинутому лісовому будиночку, де колись жив старий знахар. Згодом, за звичкою, люди почали так величати і мене. А я залюбки допомагав, чим міг, користуючись знаннями, які отримав в Університеті Природознавства у Майстра Совредо. А заради власного задоволення приручав лісових звірів. Та, на жаль, саме це зіграло злий жарт.

Довгі роки ми жили тихо і спокійно. Щоб віддячити за лікування, селяни забезпечували нас запасами харчів, яких вистачало на зиму. А згодом з тобою почали хазяйнувати. Наче в далекому сні, згадував я ті давно минулі події, коли називав себе Воїном Шаку. Все це залишилось в іншому житті, ніби відбувалось не зі мною. Здавалось, що саме в Вернакії я тільки починав жити.

Розмірене