Читати книгу - "Коло смерті"

сказала — озирнувся навколо. Ані сліду модерної музичної стереоустановки, лише старомодна магнітола з вісімдесятих років. Маленький телевізор. Ні плаского екрана, ані комп'ютера. Жодної речі в домі, яка б мала хоч якусь цінність, лише мотлох і непотріб, меблі, що ледь купи трималися, журнальний столик з численними підпалинами від тисяч погашених недопалків.

— Може, сховав їх від поліції та так і загинув, не встигнувши…

Ранді заперечно похитала головою.

— Ти не знав Мортена. Він був, певною мірою, дитиною. Якби в нього завелися гроші, я б знала. Він прибився б додому, накупивши ширки, дорогого питва й нових цяцьок для мотоцикла.

— І жодних подарунків для тебе?

Її усмішка знову стала бляклою і стомленою, ніби вичерпався денний раціон веселощів.

— Гаразд, — не відступав я. — Я тобі вірю. Грошей не було, — я згадав Петерові слова. Або гроші, або шантаж. Інших варіантів не дано. — То навіщо йому було нападати на Ґерд Ґарсгол, якщо йому не заплатили? Може, винен був комусь послугу? Чи хтось його шантажував?

— У цьому середовищі кожен щось комусь винен.

— І ти нікого не помітила?

— Ходили тут всякі, та все одні й ті ж мармизи.

— Жодного нового чи незнайомого обличчя?

Ранді на мить завагалася.

— Був один… Якось я приїхала додому й застала чуже авто віддалік. Пригадую лише тому, що довелося з біса далеко здавати назад, щоб його пропустити.

— Що за авто?

Ранді здвигнула плечима.

— А чорт його знає! Не розбираюся в марках автівок. Звичайне авто темного кольору.

— Чому запам'ятала гостя?

— Він був інакший. Ошатно вбраний, охайний. Розумієш, що я маю на увазі? Шатен. Солідний чоловік, у літах. Приємний на вигляд. Я не маю нічого супроти чоловіків у літах, але він був трохи… ну, не знаю… може, трохи кремезніший за тебе… Повніший на обличчі, — Ранді усміхнулася, зробила непомітний рух, і халат, мов за помахом чарівної палички, розійшовся на грудях. — Я віддаю перевагу струнким чоловікам. Таким, як ти… — додала на той випадок, якщо я тугодум.

Я проігнорував спокушання, вдав, ніби не помітив улоговинку між грудьми, вигин стегна, який манив зазирнути в тінь під халатом.

— Що він хотів від Мортена?

— Якісь оборудки…

— Чому ти так вирішила?

— Коли я запитала, він лише сказав, що то бізнес. Я зрозуміла, влазити в ті справи мені зась.

— Тобто, щось незаконне?

— Ймовірно…

— Коли це було?

— Навесні. Або на початку літа. Здається, у червні.

— Я глибоко вдихнув, а тоді поставив найважливіше запитання.

— Ти б упізнала його?

— Думаю, що так. Його авто проїхало за двадцять сантиметрів від мого. Він мені кивнув, підняв угору два пальці, типу, подякував, що я його пропустила.

Я вийняв з внутрішньої кишені світлину, поклав на столі. Грек мав доволі дурнуватий вигляд на тій фотографії. Я знайшов її вранці в архіві місцевої газети. Він дивився в об'єктив скривлено й роздратовано, показуючи фотографу середнього пальця, але помилитися і не впізнати в ньому Грека було важко.

— Глянь на світлину, будь ласка. Цього чоловіка ти бачила? Добре придивися.

Ранді довго вивчала світлину, а тоді похитала головою.

— Я не знаю. Можливо…

— Ти ж казала, що впізнаєш його!

— Я так собі думала, але… — вона безпорадно дивилися на мене. — Я не певна…

Розділ 56

Наступні три дні я справно ходив на роботу, але жодної користі від того ходіння не було. Навіть дві скромні спроби запустити процедуру перегляду справи Арона нічим не увінчалися. Недалеке вже судилище наді мною заволоділо всіма моїми думками й життям. Воно зайняло весь горизонт від краю до краю, витіснило з свідомості геть усе до крихти, залишивши тільки страх перед прийдешнім. Від думок сохла голова, однак виходу годі було знайти. Я перелопатив що тільки міг, зважив усі можливості, проте й далі сидів біля розбитого корита. Усі добрі ідеї використав, зосталися тільки погані.

Четвертого дня я зателефонував давньому клієнтові. Він мовчки вислухав моє прохання, назвав місце та час і поклав слухавку.

Ми зустрілися, коли вже смеркалося, біля вуличної ятки з гарячими наїдками. Він купив ковбаску в булочці, потім ми сіли до його авта. Дожувавши ковбаску й обтерши кетчуп з підборіддя, він попросив мене відчинити бардачок. Я зробив, як було велено. Там, загорнений у старий кухонний рушник,