Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

на психопоетику[932]. Психоісторичний український досвід актуалізує необхідність пам’ятати про здатність російської психології дослідження до «енергії омани», оскільки «помилки» російських формалістів відповідали актуальній імперсько-більшовицькій ідеології з її забороною психологізму. Формалізм як модерна російська наука раціонально витравлював з літератури національну душу. Російський формалізм, як і російський більшовизм, були явищами імперськими і садоавангардистськими. Походять вони, на думку Б. Томашевського, з російського символізму і футуризму: «Звідки пішов “Формалізм”? Із статей Бєлого, із семінарів Венгерова, із Тенішевського залу, де футуристи шуміли під головуванням Бодуена де Куртене? Це вирішить біограф покійника. Але без сумніву, що крики дитини чулися скрізь»[933]. Психоаналіз російських формалістів виявляє російсько-імперську психологію, яка працює на неусвідомленому рівні: садистським суб’єктом є форма, мазохістським — зміст, що знецінюється, внаслідок чого вихолощується і філософська сутність форми.

Табу на психологізм у деструктивній постреволюційній ситуації в українській літературі було наслідком не лише тиску російського літературознавства, а й несвідомого психологічного захисту. З цього приводу важливим є пізнання умов, у яких формувався український антипсихологізм 20-х років минулого століття.

Розвиток індивідуального характеру в онтогенезі, як відомо, керується механізмами інтроекції та проекції. Проектуючи власну агресію на об’єкти, суб’єкт переживає їх як «погані» об’єкти, оскільки вони фруструють його бажання (не дають бажанню здійснитися), а також діють як небезпечні переслідувачі. «Одним із найперших методів захисту від страху переслідувачів, що сприймаються як існуючі у зовнішньому світі або інтерналізовані, є метод скотомізації, тобто заперечення психічної реальності, — відзначає М. Кляйн, — це може спричинити істотне обмеження механізмів інтроекції і проекції, заперечення зовнішньої реальності, що формує основу найтяжчих психозів»[934]. Отже, антипсихологізм у катастрофічній ситуації для несвідомого українського суб’єкта провокується не лише ззовні, але й із внутрішнього світу як метод захисту.

Психотична тривога, що характеризує у 20-ті роки стан національного характеру, є параноїдною тривогою, тобто тривогою переслідування. У переляканій на смерть індивідуалізованій національній психології це спричинило несвідому регресію до материнського коду як орально-садистських та анально-садистських психічних уявлень, що продукували маскувальне блазнювання. Імперський суб’єкт творчу потугу національного суб’єкта мав спрямувати до переваги анально-садистських уявлень, таким чином інфантилізувати його й уподібнювати до себе. Подібна регресія національного творчого суб’єкта повториться після репресій над шістдесятниками, що породили в 70-ті роки «химерну» прозу з елементами блазнювання, у 80-ті — бубабізм, який на рівні неусвідомлених сил був типовим українським способом рефлексування у невизначеній світоглядній ситуації. Невипадково з цієї захисної материнської фіксації почалася в імперських умовах новітня українська література, архетипно використовуючи в українському романтизмі захисну маску блазня.

Отже, українська література 20-х років XX ст. поступово потрапляла під вплив нав’язаного смислового компонента, тобто більшовицько-комунівської семантики, а також формалізму як модерної літературної теорії, що спокушала несвідомого творчого суб’єкта до ігрового штукарства. У цей час активізувалася свідома і несвідома котляревщина як внутрішня парадигма виживання з допомогою обігрування, однак ситуація була занадто катастрофічна, щоб її можна було обіграти. Тому на тлі несвідомого романтизму і депресивного почуття новокотляревщина межувала з маніакальним станом. Однак та маніакальна радість була фальшивою радістю, що супроводжується депресивними станами просвітлення вимушеного блазнювання, відповідно — породжувала процес трагічної суб’єктивізації, коли блазень починав усвідомлювати себе об’єктом імперських сил. Відповідно у глибині маніакального експериментаторства у руслі актуалізованого формального прийому активізувався й свідомий компонент маскування державницького бажання. Адже національний характер шукав виходу в незвичайних для виживання умовах. Тому експериментальна проза 20-х років, що своєю небаченою в українській літературі інтертекстуальністю, театралізацією, бурлеском і необароко цілком підходить до визначення несвідомо-свідомої новокотляревщини як версії українського постмодернізму (постноворомантизму), яка означала захисну регресію національного Его на параноїдно-шизоїдну позицію, супроводжувалася фіксаціями на анальному й оральному ядрі, інфантилізацією творчої особистості.

Характерною установкою для офіційної літератури став зсув принципу реальності, стійка наявність якого з погляду психоаналізу є показником мужності національного характеру. Невипадково блазнюючий письменник представляв яскравий донжуанівський інфантильний психотип (за аналогією до Енея І. Котляревського). Аналіз українського Дон Жуана 20-х років виявляє в глибині його анархізму пристрасний потяг до самолюбування (образ Степана Радченка у романі В. Підмогильного «Місто», 1928). Зсув принципу реальності для українського донжуанівського психотипу означав актуалізацію принципу насолоди у катастрофічних для цього умовах. У прозі з’являються химерні герої, блазнююча маргінальна масовка, на яку перетворюється Україна. В експериментальних текстах на рівні свідомого експериментування за химерним програванням (наприклад, у драмах М. Куліша) поступово проступає аналітична критика національної катастрофи.

В сучасних інтерпретаціях літератури 20-х років рідко відчитують блазнюючий компонент, хоч маскування було її тотальним фактом. Так, роман В. Підмогильного «Місто» постає на матриці «Любого друга» Г. де Мопассана, на що звертає увагу М. Ласло-Куцюк[935], водночас він є переграванням імперської і національної психології. Головний його герой український селянин Степан Радченко імітує імперського суб’єкта, постаючи як блазень і меланхолік в одній особі. «Я, — зізнається Степан Радченко, — сумне явище. На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені й підсліпуваті»[936]. Блазнювання тут є способом боротьби з меланхолією, пов’язаною з цією гостротою зору. Психологію національного блазня має видавати передусім імітація любові, що становить у національному світі важливу духовну цінність. Зневажаючи любов, Степан прагне віддатися деструктивній імперській сексуальності. Вирушивши на завоювання міста, він імітує імперського завойовника, що здобуває жіночі тіла, зневажаючи їх душі. Кульмінацією цієї завойовницької зневаги стає те, що майбутній письменник не реагує на самогубство закоханої в нього жінки. Тому потаємне бажання Радченка при цьому написати повість про людей видає в ньому бажаний для імперського дискурсу тип національного злого блазня, який ставитиметься до життєвої трагедії як до театральної гри. Невипадково останньою пасією Степана стає легковажна акторка, з якою можна розігрувати кохання, не торкаючись глибин душі. І цілком логічно роман завершується блазнюючими, театралізованими жестами покорителя міста: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі, кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок»[937].

Імітація переможного завойовництва вербалізує маніакальний тріумф українського письменника-блазня, який зрікається моральної свідомості заради звільнення інстинкту. Письменник-блазень, як ніхто інший, гостро актуалізує духовну проблему міста. Адже у 20-ті роки українські футуристи, бездумно приймаючи чужі урбаністичні ідеї, часто не осмислювали, що вони означають для селянської України. Невипадково саме футуристи з їх несвідомим потягом до стадного колективізму стали фанатичними урбаністами: імперський урбанізм загрожував передусім національній етичній традиції. Імперська політика мала витворити ідеологію